Диво, яке сталося від Браїлово-Казанської ікони Божої Матері

12 жовтня 2003 року, напередодні свята на честь Покрова Пресвятої Богородиці 19-річна послушниця Браїлівського жіночого монастиря неочікувано почала втрачати зір. Спочатку пекли очі, був сильний біль, почало двоїтися все, на що вона дивилася. Вранці 13 жовтня зір зник майже зовсім. Їздили до лікарні – перевіряли, обстежували. Лікарі зрозуміти не могли – очі не реагували навіть на світло. Що робити? На кого сподіватись? Розпач був такий, що здавалося сил на довго не вистачить…

Як це, у 19 років сприймати світ на дотик? Навряд чи це можна пояснити. Ви знаєте, скільки сходинок потрібно подолати, щоб піднятися на другий поверх? Через скільки кроків треба повернути, щоб дійти до келії? Коли кожен крок, який ти робиш – це крок у порожнечу. Напевно, тільки в такій ситуації, по справжньому розумієш і відчуваєш силу молитви.

Декілька років поспіль, ще задовго до цього випадку, в Браїлівський жіночий монастир привозили Казанську ікону Божої Матері, саме на її свята 21 липня та 4 листопада. Це старовинна ікона, яка ще в дореволюційний час перебувала в жіночому монастирі. Тепер хранительками ікони були старенька схимниця та її келійниця черниця.

Саме цю ікону побачила уві сні сліпа послушниця. Довго щось говорила Богородиця дівчинці, але нічого не запам’яталося. У пам’яті залишилися лише останні слова Пречистої Владичиці: «Тільки Я! Приїдь». Того ж дня ігуменія Антонія відвезла її до ікони Богородиці.

Ми звикли чудеса читати в книгах. Слухати історії, що траплялися у давнину. Ми дуже шануємо святині, які прославились, чудотвореннями. Але чомусь погано віримо в чудеса, які трапляються з нами у сьогоденні. «Хто не тонув — той не молився» — говорить народне прислівʼя. Саме так!

Тільки коли трапляється щось погане з нами, з нашими рідними та близькими, тільки тоді ми починаємо молитися щиро, сердечно та зі сльозами. Напевно, щоб показати Свою силу, Любов і Милосердя Господь забрав на деякий час зір у 19-річної послушниці.  «Господь дав – Господь забрав».

Більше двох тижнів жила ця дівчинка у двох благочестивих монахинь – хранительниць чудотворного образу Пресвятої Богородиці. Більше двох неділь сестри в монастирі на чолі з настоятелькою читали за неї Псалтир. Молились рідні, знайомі, молились усі, хто чув про те, що сталось…

Щодня приходив священник, місцеві жителі, які шанували ікону, і на розспів служили акафіст перед чудотворним образом. Протягом двох тижнів постійно лунала молитва, яка створила велике диво.

Вранці, 31 жовтня, близько 5-ї години ранку послушниця прокинулася від сильної різні в очах і побачила яскраве світло. У неї було таке відчуття, ніби перед очима горіла лампочка. За кілька хвилин, коли біль минув, вона зрозуміла, що бачить. Перше, що вона побачила – відкритий акафіст Казанської ікони Божої Матері, який лежав перед нею на столі. Тільки потім очі піднялися на ікону. Було відчуття, що Богородиця посміхається. Тут же опустившись навколішки вона почала читати акафіст Пресвятій Богородиці, вже зі сльозами подяки, а не зі сльозами скорботи. Коли закрилася книга на останній сторінці, виявилося, що обидві черниці навколішки стояли позаду неї та плакали розуміючи, що сталось величезне диво. Одразу ж зранку повідомили про це у монастир. Цього дня тричі відслужили подячний молебень в обителі.

У монастир ця послушниця повернулася 4 листопада — у день святкування Матері Божої Казанської разом із чудотворною іконою. Зір став стовідсотковим, а раніше послушниця носила окуляри -2.

Знову і знову перед іконою схиляюся,

Отримуючи святу Її благодать.

Хіба можна, що відчуває серце,

Мовою людською розказать?

Люди сотні свічок ставлять Їй в ці дні

І горять, розганяючи морок душевний вони.

А з ікони очі, як живі глядять…

Хіба можна почуття сердечні

На словах сказать?