Кожен громадянин України має право на свободу віросповідання. Коментар митрополита Варсонофія

24.11.2022

Коментар-роз’яснення для депутатів Вінницької обласної ради та місцевих чиновників Вінниччини.

Згідно Конституції України (ст. 35), кожен громадянин України має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежено законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Згідно Конституції України свобода світогляду і віросповідання означає:

1) свободу вибору релігії або відмову від всякого віросповідання;

2) свободу проводити релігійні обряди;

3) свободу засновувати нові релігійні організації.

Законодавством встановлена кримінальна відповідальність за перешкоджання релігійній діяльності, яка не порушує права і свободи громадян, а також за організацію релігійної групи, яка несе загрозу життю і здоров’ю громадян.

Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Усірелігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг або обмежень однієїрелігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.

Забезпечення виконання та додержання законодавства про свободу совісті, світогляду, віросповідання та релігійні організації здійснюють у межах компетенції центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері релігії, інші центральні органи виконавчої влади, органи прокуратури, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, забезпечує проведення державної політики щодо релігій і церкви шляхом:

• здійснення реєстрації статутів (положень) релігійних організацій;

• офіційного погодження можливості зайняття проповідницькою чи іншою канонічною діяльністю, виконання релігійних обрядів священнослужителями, релігійними проповідниками, наставниками, іншими представниками зарубіжних релігійних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні;

• здійснення контактів і координаційних зв’язків із відповідними органами інших держав;

• забезпечення релігієзнавчої експертизи за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів;

• сприяння зміцненню взаєморозуміння і терпимості між релігійними організаціями різних віросповідань;

• сприяння участі релігійних організацій у міжнародних релігійних рухах, форумах, ділових контактах із міжнародними релігійними центрами та зарубіжними релігійними організаціями.

Конституційний Суд України вважає, що право на свободу світогляду і віросповідання разом з іншими фундаментальними правами і свободами є основою створення та функціонування демократичного суспільства. Всебічне утвердження і забезпечення цих прав і свобод – головний обов’язок України як демократичної, правової держави.

(абзац п’ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини)
     Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п’ятої статті 21 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації“ (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій) від 8 вересня 2016 року № 6-рп/2016

Без свободи віросповідання як законодавчо гарантованого права особистості вільно, без зовнішнього примусу обирати, сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної вбачається неможливим побудова демократичного суспільства у незалежній державі.

Міжнародним співтовариством у низці нормативних документів було регламентовано право людини на свободу віросповідання.

Основними з таких міжнародно-правових актів є:

1) Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року (далі – Загальна декларація);

2) Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, підписана 4 листопада 1950 року урядами держав-членів Ради Європи та ратифікована Україною 17 липня 1997 року (далі – Європейська конвенція);

3) Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 року (далі – Міжнародний пакт);

4) Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії чи переконань, прийнята і проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 25 листопада 1981 року (далі – Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості).

Так,  стаття 18 Загальної декларації визначає: «Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів».

Тобто Організація Об’єднаних Націй (ООН) як глобальна міжнародна організація, декларованою метою діяльності якої є підтримання та зміцнення миру і міжнародної безпеки, а також розвиток співробітництва між державами світу, у Загальній декларації проголошує принципи повної свободи людини на сповідування тієї чи іншої релігії, а також заперечує будь-які обмеження щодо права людини на зміну релігії чи своїх переконань. Крім того, дана норма декларує право людини на сповідування своєї релігії у будь-якій прийнятній для неї формі – чи то у приватному порядку, чи то публічно; як одноосібно, так і разом з іншими однодумцями; шляхом проголошення учення, у богослужінні, а також виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

Стаття 9 Європейської конвенції: «Свобода думки, совісті і релігії» у частині першій фактично повторює правові засади, проголошені у статті 18 Загальної декларації, а саме: «1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно».

Водночас частина друга статті 9 зазначеного європейського нормативного акту доповнює постулати щодо свободи думки, совісті та релігії і вказує на виняткові випадки, коли така свобода може бути обмеженою: «2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

Таким чином, уряди держав-членів Ради Європи, окрім утвердження в Європейській конвенції міжнародних нормативних прерогатив на свободу думки, совісті та релігії людини проголошених ООН, все ж вказують на можливість обмеження їхньої реалізації, якщо такі обмеження, перш за все, передбачені чинним законодавством демократичного суспільства та покликані захищати громадську безпеку, публічний порядок, здоров’я чи моральні засади, а також покликані захищати права та свободи інших членів суспільної ланки.

Стаття 18 Міжнародного пакту містить у частинах першій та третій дублюючі елементи раніше зазначених норм Загальної декларації та Європейської конвенції: «1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або
переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень»; «3. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише обмеженням, які встановлено законом і які є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров’я і моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб».

Водночас вказана стаття Міжнародного пакту у частинах другій та четвертій містить розширене трактування релігійних свобод. Зокрема, це стосується неприпустимості будь-яких проявів примусу: «2. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір». Крім того, дана норма наголошує на повазі до свободи батьків (опікунів) забезпечувати релігійне виховання дітей залежно від власних уподобань: «4. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються поважати свободу батьків і у відповідних випадках законних опікунів забезпечувати релігійне і моральне виховання своїх дітей відповідно до своїх власних переконань».

Генеральна Асамблея ООН, проголошуючи та резюмуючи вище викладені міжнародні засади релігійних свобод та власних людських переконань у Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості, окремо наголошує на недискримінаційних принципах та дає визначення самому поняттю «дискримінація».

Так, у частині 1 статті 2 даного нормативного акту проголошується, що ніхто не повинен піддаватись дискримінації на основі релігії чи переконань зі сторони будь-якої держави, установи, групи осіб або ж окремої особи.

Частина 2 цієї ж статті дає таке визначення дискримінаційних форм: «2. Для цілей цієї Декларації термін «нетерпимість і дискримінація на підставі релігії чи переконань» означає будь-яку відмінність, виключення, обмеження чи уподобання, засноване на релігії чи переконаннях і такі, що мають на меті або наслідком знищення чи зменшення визнання, користування чи здійснення на основі рівності прав людини і основних свобод».

У статті 3 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості Генеральна Асамблея ООН, розширюючи трактування дискримінаційного поняття, визначає, що дискримінація людей на основі релігії чи переконань є образою гідності людської особистості та запереченням принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй і засуджується як порушення прав людини та основоположних свобод, проголошених у Загальній декларації прав людини і детально викладених у Міжнародних пактах про права людини, і є перепоною для дружніх і мирних відносин між державами.

Отже, міжнародні світові та європейські організації у своїх нормативних документах, усвідомлюючи прерогативу дотримання прав та основоположних свобод людини, виокремлюють як пріоритетні принципи повної свободи людини на сповідування тієї чи іншої релігії, а також заперечують будь-які обмеження щодо права людини на зміну релігії чи своїх переконань.

Прийняття Вінницькою обласною Радою будь-якого рішення, яке носить навіть рекомендаційний характер про заборону діяльності УПЦ буде порушувати всі вище вказані законодавчі акти України та міжнародні засади релігійних свобод та власних людських переконань.

У зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан, що продовжений та діє на даний час.

15 березня 2022 року набрав чинності Закон України від 3.03.2022  № 2108-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність», який спрямований на врегулювання одного з найважливіших питань, яке наразі гостро постало перед Україною – питання заборони колабораціонізму.

Кримінальний кодекс України доповнено статтею 111-1, якою визначено поняття колабораціонізму та його форми, а також відповідальність за вчинення кримінального правопорушення, визначеного цією статтею. 

За порушення закону передбачено різні види покарання від позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п’ятнадцяти років до виправних робіт та арештів (на строк до 6 місяців до 3 років).

Підставою для прийняття рішення Вінницькою обласною Радою про заборону діяльності УПЦ на Вашу думку є підтримка УПЦ російської агресії в Україні. Це – практично заява про злочин, який УПЦ не вчинила. Кожен священнослужитель УПЦ несе особисту кримінальну відповідальність у разі вчинення ним незаконних дій. Усі громадяни України рівні перед Законом. УПЦ не може бути заборонена через незаконні дії окремих її членів.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов. Реєстрація статутів (положень) новоутворених після реорганізації релігійних організацій здійснюється в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, положень цього Закону та інших законодавчих актів України її діяльність може бути припинено також за рішенням суду.

У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється лише у випадках:

1) вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачена статтями 35 і 17 цього Закону;

2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров’я, свободу і гідність особи;

3) систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);

4) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій;

5) засудження її уповноважених осіб за вчинення кримінального правопорушення проти основ національної безпеки України, передбаченого статтею 111-1 Кримінального кодексу України.

{Частину четверту статті 16 доповнено пунктом 5 згідно із Законом № 2107-IX від 03.03.2022}

{Статтю 16 доповнено частиною четвертою згідно із Законом № 3795-12 від 23.12.93}

Суд розглядає справу про припинення діяльності релігійної організації порядком позовного провадження, передбаченого Цивільним процесуальним кодексом України, за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної організації, або прокурора.

{Статтю 16 доповнено частиною п’ятою згідно із Законом № 3795-12 від 23.12.93}

Тобто, враховуючи норми вище зазначеної статті 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», діяльність релігійної організації може бути припинено лише у випадках зазначених цією статтею і лише за рішенням суду. Тому, ні Президент України, ні Верховна Рада України, ні Кабінет Міністрів України, ні Рада національної безпеки i оборони України не мають законних повноважень для заборони діяльності УПЦ. 

Отже, звернення до них носить виключно популістський, декларативний характер. Подібні політичні рішення можуть лише призвести до збільшення напруги в суспільстві.

Заради досягнення миру, збереження єдності українського суспільства в умовах  воєнного часу, — 

Пропоную проявити державну мудрість, виваженість, мужність, саме, у неприйнятті незаконного рішення.

Я переконаний, що створенням реальних i потенційних ризиків загрози для національної безпеки України було би, якраз, проголошення подібних звернень в українському суспільстві. 

На часі об’єднувати суспільство, а не роз’єднувати його. Священство і вірні Української Православної Церкви не менше за всіх громадян України вболівають за Державність України і, безумовно, являються її патріотами.

Зробити помилковий крок значно легше, ніж потім виправити його. Ми – всі українці! Іншої Батьківщини у нас немає!

Прошу Вас не піддаватись емоціям, але зважити на висловлені мною думки.

З повагою, керуючий Вінницькою єпархією

+ВАРСОНОФІЙ

митрополит Вінницький і Барський

Поділитись:

Читайте наші новини в Telegram, Viber

Інші новини

Митрополит Варсонофій зустрівся з краєзнавцями Вінниччини та відзначив священика Бориса Пентюка орденом прп. Нестора Літописця

У храмі святителя Луки Кримського м. Вінниці відбулась зустріч митрополита Вінницького і Барського Варсонофія з письменниками і краєзнавцями Вінниччини, на якій клірик Вінницької єпархії протоієрей Борис Пентюк розповів про свої книги. Перед початком роботи семінару «Священство Поділля у просвітництві краю» у храмі відбувся молебень. Після спільної молитви, з уваги до значного внеску у розвиток Православ’я […]

29.11.2022

Гуманітарну допомогу зі Жмеринки доставлено до Свято-Духівського собору деокупованого Херсону

24 листопада 2022 року, парафіяни Свято-Параскевинського храму села Мала Жмеринка спільно з кліриком собору святого Олександра Невського у м. Жмеринка ієреєм Назарієм Коромчевським долучилися до збору гуманітарного вантажу у деокупований Херсон. «За 3 години ми зібрали повну машину допомоги» — зазначає ієрей Богдан Терехівський. Зібрали засоби особистої гігієни, продукти харчування, а також передали пожертвувані людьми […]

29.11.2022

В шосту річницю упокоєння схіархімандрита Кирила (Соколова) митрополит Варсонофій звершив літургію в Браїлівській обителі

28 листопада 2022 року, в Свято-Троїцькому Браїлівському жіночому монастирі, митрополит Вінницький і Барський Варсонофій звершив заупокійну Божественну літургію в шосту річницю з дня упокоєння схіархімандрита Кирила (Соколова). Його Високопреосвященству співслужили клірики монастиря та гості у священному сані. За літургією молилась настоятелька обителі ігуменя Антонія та старша сестра Барського монастиря монахиня Димитрія. Богослужбові піснеспіви виконував сестринський […]

28.11.2022