ІСТОРІЯ ВІННИЦЬКОЇ ЄПАРХІЇ

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

До 1793 року православні Поділля зазнавали жорстоких гонінь з боку влади Речі Посполитої, яка ставила за мету знищення Православної Церкви на своїй території та тотального окатоличування населення шляхом унії. Після приєднання Правобережжя до складу Росії, 13 квітня 1793 р. на території Мінської, Із’яславської та Брацлавської губерній була створена нова єпархія. 15 травня того ж року її очолив архієпископ Віктор (Садковський). Перед цим призначенням владику Віктора за активну проповідь Православ’я на території Польщі було заарештовано та ув’язнено в Ченстоховській фортеці. Лише через три роки, завдяки енергійному втручанню російської дипломатії, його було звільнено.

Внаслідок того, що тільки в одній Брацлавській губернії у 1795 році було тисяча чотириста сорок дві церкви, імператриця Катерина II розпорядилася заснувати на Поділлі самостійну єпархію з назвою «Брацлавської і Подільської». Тоді ж єпископом Брацлавським і Подільським було призначено архімандрита ставропігіального Донського монастиря Іоанникія (Никифоровича-Полонського). Спочатку резиденцією нового єпископа був Шаргород, а згодом – Кам’янець-Подільський. Він заснував консисторію і створив 13 духовних правлінь. Серед інших було започатковано й вінницьке, якому було підпорядковано 143 православні храми. Після створення духовних правлінь єпископ Іоанникій, для зручності в управлінні єпархією, вирішив поділити її на благочинні округи й запровадити особливу духовну посаду – благочинних, які мали здійснювати безпосереднє керівництво низовим духовенством. Обрані благочинні були представлені єпископу Іоанникію, якому принесли присягу та отримали інструкції щодо діяльності на новій посаді. 9 травня 1836 року Святійший Синод звернувся до Государя Імператора Миколая Павловича з доповіддю, в якій зазначив, що архієрей Подільської єпархії потребує допомоги вікарного єпископа внаслідок великої кількості церков, яких, до речі, було 1512, багаточисельності учнів духовних училищ та, загалом, безлічі справ, пов’язаних з керуванням єпархією. Відповідь була позитивною, новопризначений вікарний єпископ отримав титул Вінницького, а місцеперебуванням його став Шаргородський Миколаївський монастир. У 1861 році Вінницьке вікаріатство скасовується, а замість нього утворюється Балтське з місцеперебуванням вікарного архієрея у Кам’янець-Подільському Свято-Троїцькому монастирі. Проте, з 1904 року Вінницьке вікаріатство відновлюється.

З серпня 1918 р. Вінницькі єпископи, вікарії Подільської єпархії, починають мешкати у Вінниці. Саме тоді патріарх Тихон та Священний Синод постановили: «Ректорові Київської Духовної Академії архімандриту Амвросію (Полянському) бути єпископом Вінницьким. Місце проживання єпископу Винницькому мати в м. Вінниця». 21(22) жовтня 1918 р. в Софійському соборі м. Києва відбулась хіротонія во єпископи архімандрита Амвросія. Жовтнева революція розпочала чергову епоху жорстоких гонінь, які явили світу сотні тисяч, а точніше мільйони прикладів справного стояння за віру. У 1932 році владика помер у засланні, не витримавши знущань Радянської влади. Через 82 роки після хіротонії, у серпні 2000 р., на Ювілейному Архієрейському соборі він буде причислений до лику святих Новомучеників та Сповідників для загальноцерковного вшанування.

Вінницька єпархія, вже як самостійна, була заснована 7 вересня 1933 р. І першим архієреєм на Вінницькій кафедрі був священномученик Олександр (Петровський). У 1934 р. він був членом Тимчасового Патріаршого Священного Синоду при Заступнику Патріаршого Місцеблюстителя митр. Сергії (Страгородському). 3 травня 1937 року владика Олександр був переведений з Вінниці й очолив Харківську єпархію, де рівно через три роки в Холодногорській тюрмі закінчилось його земне життя. Пам’ять священномученика Олександра  – 12 травня, мощі його знаходяться у Харкові у Благовіщенському соборі. Єпископа Олександра 23 березня 1937 р. змінив священномученик архієпископ Інокентій (Тихонов), який перед цим вже неодноразово був у засланнях ті тюрмах. 29 жовтня він був арештований, а у листопаді розстріляний у Вінниці.

У роки окупації на Україні діяла Автономна Українська Православна Церква на чолі з митрополитом-екзархом Олексієм (Громадським) Вона була створена на соборі у Почаївському монастирі в серпні 1941 року і не переривала канонічного зв’язку з Патріархією. На соборі було постановлено, що возносити ім’я митрополита Сергія Московського буде тільки глава Церкви, всі ж інші єпископи і священнослужителі будуть возносити тільки ім’я митрополита Олексія. Більша частина духовенства Автономної Української Православної Церкви була налаштована патріотично, священики часто надавали допомогу партизанам. Митрополит Олексій призначив на Вінницьку кафедру єпископа Євлогія (Марковського).

У березні 1944 р. у Вінницькій єпархії, діяли 839 церковних громад. 4 жіночих монастиря, (з яких до 1955 р. залишилися тільки два — Браїлівський і Барський, на парафіях служили 405 священнослужителів. 3 13 травня 1945 року по 3 січня 1946 року Вінницьку кафедру очолив єпископа Варлаам (Борисевич). Постійною турботою владики Варлаама було забезпечення приходів духовенством. Не дивлячись на складні часи ним були організовані православні курси, на які в 1945-46 роках було прийнято 40 осіб. Якщо під час окупації церковним громадам повертались храми, що належали їм раніше, то з березня 1944 т. їх знову стали відбирати і передавати під школи, клуби, склади тошо. Гоніння посилилися в 60-х роках. У 1961 р. число парафій у єпархії скоротилось з 513 до 425. У наступному році – до 384. У 1962 р. у Вінниці був закритий кафедральний Спасо-Преображенський собор, після чого функції кафедрального виконував собор Різдва Пресвятої Богородиці. На початок 1970р. в єпархії залишалося 337 парафій, на яких служили 151 священик і 2 диякони. Серед вищезгаданих видатних ієрархів, які служили на Вінницькій кафедрі треба відзначити архієпископа Симона (Івановського), матеріали до канонізації якого зараз готуються. Його служіння на Вінницькій кафедрі тривало з 1955 р. по 1961 р. Наступником архієпископа Симона став архієпископ Іосаф (Лелюхін), який після Вінниці був призначений на Київську кафедру.

1986 – 1987 рр. можна вважати зворотним моментом у становиш: релігії  та віруючих в СРСР, адже з 1987 р. атеїзм вже не наступає, а, швидше  обороняється. Розпочалась всебічна криза радянської системи. Кінець 80-х – початок 90-х років ознаменувалися активним ростом кількості парафій у єпархії. У 1988 р. Вінницька єпархія брала активну участь у за- гальноцерковних торжествах з нагоди 1000-річчя Хрещення Русі. У 1990 році Церкві було повернено Спасо-Преображенський храм, який знову став кафедральним собором Вінницьких архієреїв. Відновлення церковного життя після розпаду СРСР й до цього часу пов’язано з іменами митрополитів Вінницьких Агафангела (Саввіна), Макарія (Свистуна) та єпископа Пантелеймона (Бащука) вікарія Вінницької єпархії. Число приходів до 1994 р. досягло 561. 4 жовтня 1994 р. указом Священного Синоду УПЦ Вінницьку і Брацлавську єпархію було розділено на Вінницьку і Могилів-Подільську, з центром у м. Вінниця, та Тульчинську і Брацлавську з центром у місті Тульчин. З 2007 року Вінницьку єпархію очолював митрополит Симеон (Шостацький).

Згідно рішення Священного Синоду УПЦ від 5 січня 2013 р. (Журнал №18), на території Вінницької області утворено нову єпархію. Центр новоутвореної єпархії знаходитиметься у місті Могилів-Подільській, а її правлячий архієрей носить титул «Могилів-Подільський і Шаргородський». Правлячий архієрей Вінницької єпархії відтоді іменується «Вінницький і Барський». У складі Вінницької єпархії залишилися Барський, Вінницький, Жмеринський, Калинівський, Літинський та Хмільницький район, а також був доданий Козятинський район, який раніше належав до Тульчинської єпархії.