Два роки після Собору в Феофанії: досягнення, втрати, надії — архієпископ Сильвестр (Стойчев)

Два роки тому, 27 травня 2022 року, в Київському монастирі у Феофанії відбувся Собор Української Православної Церкви за участю єпископів, духовенства, ченців та мирян. У роботі Собору (особисто чи в онлайн-форматі) взяли участь представники всіх єпархій УПЦ, у тому числі ті, що опинилися на тимчасово окупованих територіях. 

Упродовж років після Собору, звучали різні оцінки ухвалених на ньому рішень. Хтось натхненно їх захищав, хтось навпаки активно критикував. Але одне можна сказати напевне: Собор став важливою віхою в історії УПЦ. 

В другу річницю Собору у Феофанії ректор Київських духовних шкіл архієпископ Сильвестр (Стойчев) проаналізував не тільки його рішення, а й ті процеси, які протікали в нашій Церкві та українському суспільстві за останні роки. Про це повідомляє Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ з посиланням на пресслужбу КДАіС.

Шлях до Собору 

Відразу слід пояснити, що церковні форуми такого масштабу, як Собор у Феофанії, збираються нечасто. За всі роки незалежності Українська Православна Церква скликала подібні Собори лише п’ять разів. І майже кожен із цих п’яти Соборів маркував певні віхи в житті УПЦ. 

Собор у Феофанії став ключовою подією для нашої Церкви за умов повномасштабної російської військової агресії проти України. 

24 лютого 2022 року розділило наше життя на «до» та «після». Звичайно, війна мала великий вплив і на церковне життя. Вже першого дня війни Блаженніший Митрополит Онуфрій засудив російську військову агресію та закликав російську владу негайно припинити військові дії. На жаль, цей заклик було повністю проігноровано. 

Сьогодні ми маємо чітко сказати: за весь час війни з вуст духовенства РПЦ (за дуже невеликим винятком кількох священнослужителів) ми не почули засудження військової агресії й навіть простого людського співчуття українцям, які зазнають страждань. 

З перших днів війни в Україні почав розгортатися широкий рух духовенства та мирян, котрі бажали обговорити ситуацію, в якій опинилася УПЦ. І Собор УПЦ став певною відповіддю на цей рух. 

Нагадаю, що спочатку в Феофанії передбачалося проведення лише зборів єпископів, священників і мирян, але в процесі захід переріс у повноцінний Собор УПЦ. Ключові рішення Собору стосувалися канонічного статусу УПЦ. 

Статус УПЦ після Собору 

Феофаніївський Собор вніс принципові зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви. Зі Статуту було видалено всі пункти, що передбачали залежність УПЦ від РПЦ. 

З 27 травня 2022 року УПЦ може сама обирати та інтронізувати свого Предстоятеля, не звертаючись за благословенням до московського патріарха. УПЦ більше не має керуватися у своєму житті постановами Соборів РПЦ. У храмах УПЦ більше не проголошується ім’я московського патріарха. Предстоятель УПЦ більше не є членом Священного Синоду РПЦ. Крім того, Собор у Феофанії заявив про відновлення в Києві традиції мироваріння, і в квітні 2023 року після більш ніж столітньої перерви у Києві знову було виготовлено та освячено Святе миро. 

Отже, Собор заявив про незалежність УПЦ. При цьому в постановах Собору не згадується слово автокефалія. УПЦ не проголошувала себе автокефальною церквою. І це породило чимало запитань як усередині УПЦ, так і поза її межами. 

Який же тепер канонічний статус УПЦ? 

Собор не пішов шляхом самопроголошеної автокефалії. Такий крок не вирішив би проблем УПЦ, а лише ускладнив її становище. Цілком очевидно, що таку автокефалію не визнала б жодна з Помісних Православних Церков. Більше того, інші Помісні Церкви могли б навіть розірвати спілкування з УПЦ, що означало б канонічну ізоляцію нашої Церкви. 

Тому можна сказати так: Українська Православна Церква чітко задекларувала свій намір бути автокефальною, але утрималася від самопроголошення автокефалії. Звісно, ​​можна сказати, що статус УПЦ зараз не до кінця зрозумілий та оформлений. Однак у нинішній ситуації навряд чи можна було б очікувати від УПЦ інших рішень. 

У цьому контексті не можна не згадати про сумнозвісну релігієзнавчу експертизу, здійснену Державною службою України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС). У висновку експертів, оприлюдненому 31 січня 2023 року, стверджується, що Українська Православна Церква нібито «продовжує перебувати в Російській Православній Церкві в відносинах підпорядкування». 

Наша Церква неодноразово заявляла про помилковість цього висновку, тому не повторюватиму ще раз ті аргументи. Хочу лише підтвердити, що Феофаніївський Собор, затверджуючи нову версію Статуту УПЦ, виходив з моральної неможливості зберігати будь-які адміністративні відносини підпорядкування РПЦ. Тому висновок ДЕСС є глибоко хибним. 

УПЦ та світове Православ’я 

Ще 2008 року Блаженніший Митрополит Володимир, який брав участь у Синаксисі Предстоятелів Помісних Православних Церков на Фанарі, звернувся до всіх Помісних Церков із закликом приєднатися до рішення «Українського церковного питання». Він чітко заявив, що проблема Церкви в Україні є проблемою всього світового православ’я. І без певного консенсусу між усіма Помісними Церквами вирішити українське питання просто неможливо. 

Нинішня ситуація лише підтвердила правоту нашого покійного Предстоятеля. Очевидно, що важливою складовою післявоєнного врегулювання в Україні має стати вирішення питання щодо статусу її Православної Церкви. Особисто я переконаний, що це має робитися шляхом консенсусу між усіма Помісними Православними Церквами, про що вже не раз говорив. 

Але повернемося до рішень Феофанівського Собору. 

Наші опоненти можуть поставити цілком логічне запитання: як УПЦ збирається шукати спільну мову зі світовим православ’ям, якщо в постанові Собору 27 травня 2022 року висловлено жорстку критику на адресу Константинопольського Патріархату? 

Нагадаю, що УПЦ завжди негативно ставилася до того сценарію подолання церковних розділень в Україні та надання автокефалії ПЦУ, реалізованого Константинопольським Патріархатом у 2018-2019 роках. І ми бачимо, що за цей час так і не вдалося досягти єдності між православними в Україні. Залишаються невирішеними важливі богословські та канонічні питання. Тому немає нічого дивного в тому, що Собор у Феофанії відверто констатував цю проблему. Вдавати, що її не існує, було б безвідповідально. 

Крім того, хотів би наголосити: Українська Православна Церква призупинила євхаристійне спілкування з Константинопольським Патріархатом не тому, що пішла в цьому за Москвою (як кажуть про це наші опоненти), а тому, що це спосіб показати, наскільки ми не погоджуємося з тими діями, які були здійснені Константинопольським патріархом щодо УПЦ. Очевидно, що євхаристійне спілкування має на увазі згоду в усьому і духовний мир. Без цих умов повноцінно воно не може бути реалізовано. 

Однак ще напередодні Собору мною був оприлюднений текст, присвячений проблемі діалогу. І сьогодні я готовий знову повторити одну з ключових тез тієї статті: діалог є єдиним шляхом для подолання церковних конфліктів. 

Ми цілком усвідомлюємо, що зараз усе світове православ’я переживає глибоку кризу. І якщо українське церковне питання може бути вирішене тільки на всеправославному рівні, то, звичайно, ми повинні бути відкриті для спілкування з усіма Помісними Православними Церквами, в тому числі з Константинопольським Патріархатом та іншими грецькими Помісними Церквами.

Наголошую, що на певному етапі таке спілкування з деякими ППЦ може бути лише в дипломатичному форматі. Однак воно повинно обов’язково бути — для того щоб знайти «формулу згоди», за якої збережеться власне система світового православ’я. У певному сенсі ми сьогодні маємо «перезапустити» цю систему. Безперечно, потрібно знайти консенсус щодо механізму створення нових автокефальних та автономних Церков, духовної опіки православної діаспори й тому подібне. 

Взаємини з ПЦУ 

Безумовно, доля Православ’я в Україні залежатиме передусім від православних віруючих України. Жоден діалог з іншими Помісними Церквами не матиме успіху, якщо ми самі не візьмемося за рішення наших внутрішніх проблем. 

Однак за рік після Собору УПЦ та ПЦУ так і не наблизилися до взаєморозуміння. Навпаки, відносини суттєво погіршилися. 

Собор у Феофанії чітко заявив, що для початку діалогу між УПЦ та ПЦУ слід насамперед «припинити силові захоплення храмів та примусові переведення парафій Української Православної Церкви» до складу ПЦУ. Однак силові дії не тільки не припинилися, а отримують дедалі більше поширення. 

Весь світ міг бачити, що відбувалося, наприклад, 28 березня 2023 року в Івано-Франківську. Двері кафедрального собору Української Православної Церкви на честь Різдва Христового були зламані так званими активістами, а священників УПЦ вигнали з храму сльозогінним газом. Незважаючи на таке відверте насильство, здійснене в храмі Божому, представники ПЦУ з радістю увійшли до захопленого храму й почали богослужіння. 

2 квітня 2023 року відбулося незаконне захоплення Покровського кафедрального собору в Хмельницькому. 6 квітня 2023 року у Львові ПЦУ ініціювала знесення храму УПЦ на честь святого рівноапостольного князя Володимира. І це тільки найрезонансніші події останніх місяців. 

Маємо констатувати: ПЦУ сьогодні займає відверто агресивну позицію щодо нашої Церкви. Керівництво ПЦУ намагається скористатися ситуацією, щоби буквально розгромити УПЦ. А керівні органи ПЦУ підтримують заклики законодавчо обмежити діяльність нашої Церкви. 

Якщо ж говорити про неофіційні висловлювання спікерів ПЦУ, то в них риторика ворожнечі щодо нашої Церкви стала вже сумною нормою. Риторичне питання: скільки судових проваджень було відкрито за статтею 161 Кримінального кодексу України в цих випадках? 

Отже, на сьогодні відсутня ключова передумова для діалогу. А агресивна риторика та насильницькі дії з боку прихильників ПЦУ, спрямовані проти нашої Церкви, руйнують його можливість. Проте особисто для мене було дуже важливо побачити, що в ПЦУ є й ті, хто висловлює свою незгоду з силовими захопленнями храмів УПЦ (зокрема, кілька таких заяв пролунало після захоплення собору в Івано-Франківську). 

Залишається тільки сподіватися, що керівництво ПЦУ нарешті усвідомить неприпустимість агресії та насильства у взаєминах між християнами. Без усвідомлення цієї начебто базової істини навряд чи можна говорити про спілкування між нами. 

УПЦ та держава 

Одним із найбільш серйозних викликів для нашої Церкви за рік, що минув від Феофанієвського Собору, стало суттєве погіршення відносин з державою. Принципові трансформації у взаєминах розпочалися в жовтні-листопаді 2022 року. Саме в цей період почалися обшуки в єпархіальних управліннях та монастирях УПЦ у різних регіонах. 

У засобах масової інформації лунають постійні звинувачення нашої Церкви в державній зраді. Деякі телевізійні програми містять явні ознаки розпалювання релігійної ворожнечі або образу релігійних почуттів. 

Нагадаю, що на початку 2023 року розгорнувся тяжкий конфлікт навколо Києво-Печерської Лаври. Ситуація навколо Лаври заслуговує на окреме дослідження та аналіз, тому тут не заглиблюватимуся в це питання. 

Як виправдання жорстких дій проти УПЦ зазвичай вказують на колаборацію священнослужителів УПЦ з окупаційною владою на тимчасово окупованих територіях. Потрібно відверто визнати, що факти такої колаборації, на жаль, мали місце. Але про це потрібно чесно говорити та долучатися до неупередженого розслідування таких випадків. Тільки на підставі такого розслідування Церква зможе приймати виважені церковно-судові рішення. 

При цьому хотів би наголосити, що після 24 лютого 2022 року ми не побачили масової колаборації духовенства УПЦ з агресором. Незважаючи на те, що нашу Церкву роками звинувачували у пропаганді «руського миру» і навіть у підготовці російського вторгнення, життя довело несправедливість цих звинувачень. 

Більшість духовенства УПЦ чітко стала на бік України. З відкритих джерел відомо, що сьогодні в судах перебувають на розгляді тисячі справ щодо державної зради та колаборації. При цьому лише кілька десятків із цих справ відкрито проти священників УПЦ. Отже, хоча факти колаборації мали місце, це не є масовим явищем серед священників УПЦ. 

Згадаймо, що одним із фундаментальних принципів демократії є принцип свободи совісті. Згідно з Конституцією, Україна проголосила себе світською державою. У нас немає і не може бути державної Церкви. Отже, для держави всі релігійні об’єднання є рівними перед законом. 

В Україні не було і не існує практики законодавчої заборони церков чи релігійних організацій. За тридцять років незалежності різні релігійні діячі могли опинитися під судом за вчинені ними злочини та нести законне покарання. Але це ніколи не означало заборони власне релігійних організацій. Заборона діяльності певних релігійних груп типова саме для авторитарних та тоталітарних режимів. Для демократичних суспільств цей шлях неприйнятний. 

І якщо наша держава піде шляхом законодавчої заборони УПЦ, це буде ударом по демократичних принципах нашого суспільства. Ми не повинні допустити такої трансформації. 

Тут треба знову згадати про висновки релігієзнавчої експертизи Статуту про управління УПЦ. Саме цей помилковий висновок може сьогодні стати підставою для законодавчої заборони громад, монастирів та керівних центрів нашої Церкви. Тому є необхідність провести нову неупереджену експертизу статутних документів УПЦ із залученням до цього європейських незалежних експертів. 

Знову ж таки, і у відносинах з державою ми повинні йти шляхом діалогу. На жаль, сьогодні немає відвертого діалогу між Церквою та державною владою. Від цього страждають обидві сторони. 

Собор Української Православної Церкви у Феофанії став важливою віхою в її історії. Учасники Собору чітко засвідчили підтримку Української держави та українського народу в тяжкому збройному протистоянні з російським агресором, заявили про своє прагнення до повної церковної незалежності та зробили важливі кроки до здобуття цієї незалежності. 

Звичайно, Собор не вирішив усіх проблем, які виникли сьогодні перед УПЦ. Але він вказав на той вектор розвитку, якого ми повинні дотримуватись. 

Сьогодні для всіх нас очевидно, що Українська Православна Церква вже ніколи не буде такою, якою вона була до 24 лютого 2022 року. Ми збережемо вірність вірі Христовій та традиціям Церкви, але сучасні випробування не можуть не змінити всіх нас.