Великі подвижники Лаври. Преподобний Антоній Печерський

23 липня Свята Православна Церква вшановує пам’ять преподобного Антонія Печерського. 

В одній з галерей Ближніх печер є тісна камера, в стіну якої вмонтований невеликий імпровізований престол. За переказами, у глибині цієї стіни спочивають останки першого ченця нашої землі, прославленого Православною Церквою – преподобного Антонія.

Напевно, юний Антипа – так звали преподобного до прийняття постригу – навіть і не мріяв про ту славу, яку він заслужив під кінець свого земного шляху. Уродженець Чернігівської землі, Антоній ріс побожною і лагідною людиною. Він регулярно ходив до храму, активно брав участь у житті парафії, ревно молився і дотримувався постів. Але чогось явно не вистачало палкому юнакові. Він жадав Христа, і його серце відчувало, що шлях до вершин святості передбачає більше зусиль, ніж ті, що йому доступні зараз.
Антипа прийняв рішення присвятити себе Богу повністю і стати на шлях чернецтва. Але була одна проблема. В ті часи на Русі обителей практично не існувало. Ті ж, що перебували в великих єпархіальних центрах, більше були схожі на притулки для багатих людей похилого віку, які доживали свій вік в чернечому чині, в ситості і теплі.

Юнак попрямував до Візантії, щоб тут познайомитися зі справжнім подвигом. Пройшовши південні слов’янські землі, він досяг Константинополя, але, мабуть, і там, в галасливих столичних монастирях, не знайшов того, чого шукав. Складно сказати, чим обернулися б його пошуки, якби в Царгороді йому не розповіли про Афон – справжню чернечу державу. Зрозумівши, що це – саме те, що він так завзято шукав, Антипа попрямував туди.

На півострові молода людина прожила кілька років. Місцева братія спочатку дуже пильно стежила за новачком-слов’янином, і постриг йому дали не відразу. Але, бачачи смиренність, гарячу віру юнака і його непідробну любов до Бога, братія переконалася в достовірності намірів прибульця. Його постригли і нарекли Антонієм – на честь Антонія Великого, засновника першого в історії християнства монастиря гуртожиткового типу.

Наш земляк так і залишився б на Святій горі, якби не один випадок. Через кілька років після прийняття чернецтва Антоній був запрошений до ігумена. Той повелів молодому ченцеві повертатися на Батьківщину. На подив ченця настоятель відповів:

– Пора тобі і інших наставляти на шлях Істини. Іди на Русь, і хай буде на тобі благословення Святої Афонської гори. Я знаю – від тебе з’явиться безліч ченців.

Збентежили Антонія ці слова, але суперечити ігумену не став, сприйнявши сказане як волю Божу. Через кілька місяців він досяг Дніпрових порогів і незабаром прийшов до Києва. Додому йти монах не захотів, а залишився в столиці. Не знайшовши там підходящого монастиря, подвижник вирішив оселитися в який-небудь покинутій хатині або печері – подалі від суєти великого міста. Місце для подвигу він знайшов в схилі одного з дніпровських пагорбів біля приміського села Берестова. Густі зарості, кручі і широка річка нагадували йому улюблений Афон.

Знайдений ним куточок був уже обжитий: за переказами, першим насельником кручі був пресвітер Іларіон. До приходу сюди Антонія він служив в храмі Берестова і ночами спускався до Дніпра, щоб побути тут на самоті і молитві. Двоє подвижників подружилися, і з часом Антоній постриг Іларіона в ченці. Йшов 1015 рік. На Русі після смерті князя Володимира почалася громадянська війна, і Антоній покинув охоплені вогнем київські приділи. Він повернувся на Афон, Іларіон ж залишився в своїй келії.

У 1018 році Ярослав став Київським князем, а в 1051 році, на піку своєї могутності, призначив ревного пресвітера Іларіона митрополитом. Звістка про обрання друга на столичну кафедру дійшла і до Антонія. Приблизно тоді ж Божий голос велів руському ченцю повернутися на батьківщину. Оселився він все в тій же печері, де трудився раніше зі своїм учнем.

Смиренний духом і лагідний в побуті молодий чернець не уявляв себе в кипучій місіонерської діяльності, гарячих суперечках з іновірцями, богословських дебатах. Тому смиренно поклавшись на волю Божу, трудився один. І його мовчазне подвижництво незабаром заявило про себе голосніше всякої майстерної проповіді. Він міг не їсти по кілька днів, постійно перебував у молитві, поєднуючи її з рукоділлям. Згодом місцеві жителі дізналися про пустельника, який поселився в їхніх місцях, і про нього стали поширюватися чутки. Люди приходили до нього з різними цілями: хто з цікавості, хто благословення випросити, а хто і за порадою. Деякі ж вирішувалися назавжди залишитися зі святим. Так росла чернеча громада.

Коли число братії досягло 12 осіб, і в печері стало тісно, монахи розширили її, виривши нові ходи і облаштувавши там храм, келії, трапезну. І все ж Антонія обтяжувала слава, тому через деякий час, поставивши над братією нового ігумена – Варлаама, – він пішов з обителі і, викопавши собі нову печеру, зачинився в ній. Але і там, біля місця його усамітнення, незабаром почали селитися ченці. Згодом над Дальньою печерою була вибудувана ченцями невелика дерев’яна церква на честь Успіння Божої Матері.
Коли число братії перевищило сто осіб і печери перестали вміщати всіх насельників, монахи звернулися до Київського князя Ізяслава з проханням передати їм у володіння пагорб, де розташовувалися печери. У старому підземному храмі було вже тісно, та й надземний дерев’яний не вміщав молільників. Тому на вершині Печерського пагорба разом з келіями та господарськими будівлями розпочали будівництво великої Успенської церкви.

За святе і смиренну життя Бог прославив Антонія даром прозорливості і чудотворення. Так, під час молитви одного разу він і його учень Феодосій були перенесені духом в Константинополь. Там ченцям з’явилася сама Пречиста Діва і подарувала золото на завершення будівництва Успенського храму. Також Пресвята передбачила швидку кончину Антонія.

Святий відійшов до Господа 7 травня 1073 року у віці майже 90 років.

Ця людина стала першим з відомих нам на Стародавній Русі, хто пішов працювати у густі лісові хащі, хто шукав в чернецтві не спосіб спокійно дожити до старості, а шлях до порятунку і служіння Богу. Він визначив весь подальший розвиток чернецтва на нашій землі, явив усім наступним поколінням приклад справжньої святості.

За матеріалами журналу “Фома в Україні”