Вінницько-Рожецька ікона Божої Матері

21.06.2023

Вшанування 7 вересня

Вінницько-Рожецька ікона – старовинний Подільський образ Божої Матері, котрий був реконструйований співробітником історичного відділу Вінницької єпархії Ростиславом Моцпаном.

Так історично склалось, що історія цього чудотворного образу малодосліджена й до нашого часу у ній залишається чимало білих плям. Проте, слід відзначити, що наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття інтерес до ікони був проявлений через публікацію кількох досліджень місцевих краєзнавців у Подільських єпархіальних відомостях та окремо виданій брошурі. Також варто зауважити, що й до наших днів дійшло, як мінімум, два списки цього чудотворного образу, які свідчать про його шанування в народній свідомості, а також дореволюційне фото самої ікони, яка, на жаль, безвісно зникла.

Історія образу безпосередньо пов’язана з існуванням на території Вінницької області двох монастирів: Микулинського та Рожецького. Іще у XVI столітті на півострові, котрий омивається річкою Згар, існував Микулинський чоловічий монастир. Як пише у своєму дослідженні протоієрей Іоанн Шипович, в той час місцевість сіл Почапинці, Якушинці, Ріжок, Микулинці, Борок (в XVI ст. – Боров), була вкрита щільними лісами.

Перша писемна згадка про Микулинці датується 1431 роком, де говориться про те, що Микулинці, Ріжок та іще три села були подаровані діду тодішнього микулинського володаря Карпа Івановича Микулинського, брацлавському землянину Богдану Микулинському. Як припускає Молчановський ця подія могла статись в  кінці XIV століття, тобто раніше.

На відміну від історії населеного пункту, точної інформації щодо появи Микулинської обителі не збереглось. Іще наприкінці XIX століття відомий дослідник Поділля протоієрей Іоанн Шипович писав: «в середовищі микулинських селян збереглися перекази про Рожецький і Микулинський монастирі та Микулинці. Селяни охоче розповідають їх, не повідомляючи на жаль, хронологічних даних, а тільки зауважуючи: «це Було давно, розказували діди, а це було дуже давно, бог знає коли: і діди наші не пам’ятають, від кого пішла про цім поголоска». За цим переказом, на Микулинці та Ріжок часто «набігала орда», «брала людей» і «гнала в полон».

Проте, повернемось до історії самого монастиря. Як вже було вище зазначено, приблизний час заснування обителі можна віднести до XVI століття. Він розташовувався на півострові, котрий омивається річкою Згар та ставком, що від неї утворився. Тут розташовувалось три храми: Спасо-Преображенський, Успенський та Хрестовоздвиженський. Обитель володіла великою площею землі, мала свій ліс, польове господарство та фільварок у Ріжку. Також за давніми свідченням селян, у Ріжку знаходилась церква, скоріш за все каплиця. Варто зауважити, що така кількість храмів та володінь може свідчити про чималий масштаб святині та велику кількість насельників. Іще з документу XVIII століття ми дізнаємось, що досить часто стіни монастиря вкривали від нападу татар простих селян. Це свідчить й про оборонну функцію обителі.

На жаль у XVII столітті монастир перестав існувати. Сталось це по двом причинам. Спочатку між володарем Микулинець та братією виник конфлікт і він вирішив здійснити збройний напад на обитель. З першого разу йому із поплічниками цього не вдалось, адже монастир мав гарні укріплення. Тоді пан, за переказами селян, взявши із собою потрібну кількість людей та відправившись на човнах по водоймі зміг проникнути в сам монастир, де за його наказом було влаштовано грабіж та жахливе дебоширство. Згідно передання поміщик вирішив зняти хреста з храму, але ніхто на це не погоджувався. Тоді він сам підійнявся на купол, і коли доторкнувся до нього одразу ж був скривджений – йому скрутило голову назад.

Цей конфлікт послугував до остаточного занепаду монастиря. Ченцям вже не вдалось в повній мірі відновити обитель. Таким становищем скористались татари під час свого нападу. Вони також пограбували монастир і спалили усі будівлі в ньому. Сталось це приблизно в середині XVII століття.

Невдовзі, через кілька років після трагічної події сюди прийшов ієромонах Паісій та оселився у колишньому монастирському фільварку Ріжку. Народне передання свідчить, що разом із ним прибуло кілька ченців. Тут вони побудували церкву, яка пізніше перейшла у володіння черниць. Щоправда, документи в яких згадується Паісій, про участь ченців абсолютно нічого не говорять. Тим не менш, панотцю не вдалось налагодити монастирське життя. Друга половина XVII століття супроводжувалась частими військовими зіткненнями між козаками, польською армією, російськими військами та татарами. Такі сутички залишали по собі купу згарищ та руйнувань. Саме в цей період і зникла з лиця землі велика кількість Подільських монастирів.

Після смерті ієромонаха Паісія, його послідовники з невідомих причин полишили Ріжок і він знову прийшов у запустіння. Проте, нова сторінка історії відкрилась на початку XVIII століття, коли в Микулинсько-Рожецьких лісах оселились православні черниці, котрі втікали сюди, не бажаючи приймати унію.

Місцеве населення та тодішній володар Микулинець Стефан Кринський віднеслись до них із співчуттям. Пізніше його племінник шляхтич Миколай Кринський подарував землю черницям та у своєму дарчому листі від 17 серпня 1716 року написав наступне: «Надаю на вічні часи монахиням, які живуть у лісі, над річкою Згаром, поряд із селом Ріжок, для громади з дванадцяти осіб, справжнє викладене таким чином право з поновленням раніше існуючого в тому місці права. По-перше, дозволяю тим же монахиням, на мої кошти або, краще сказати, мої витрати звести споруди по їхньому смаку на тому самому місці, де раніше була церква. Дозволяю спорудження келій і будівництво церкви. Даю їм (монахиням) фундуш, в силу якого мій скарбник повинен буде щорічно давати тим же монахиням збіжжя і омасть на живність стільки, скільки потрібно буде. Грошима зобов’язуюсь давати (щорічно) не менше кількох десятків золотих». Окрім цього в даному документі вказувались кордони земельного наділу, право користуватись лісом та багато іншого.

Завдяки підтримки поміщика черниці дуже швидко побудували, або відновили колишню Хрестовоздвиженську церкву та келії. На жаль, недовго монастир був православним. Вже на початку 30-х років XVIII століття монахині запрошували до себе на богослужіння уніатських священнослужителів. Приблизно саме в цей час сталась пожежа, під час якої згоріла церква. На попелищі храму черниці віднайшли єдину ікону що вціливши отримала назву «Врятована із пожежі Божа Матір», або ж «Рожецька ікона Божої Матері».

Літографія оригінального списку ікони (кінець ХІХ століття)

Вже у 1733 році уніатським офіціалом Жураковським було закладено новий храм. Як тільки його почали будувати, микулинському управлінню це чомусь не сподобалось і вони виступили проти забудови. Тоді монахині перейшли у «Рожецький моанстирьок», де облаштували капличку для звершення літургій. В такому стані монастир проіснував недовго. У 1748 році було прийнято рішення про закриття Рожецького монастиря, передачі його майна та переходу черниць до Вінницього жіночого монастиря. Ігуменя Вінницької обителі Венедикта Ястремська забрала із храму церковний орнамент і перевела до свого монастиря шість монахинь. Але інші насельниці не пішли за нею, більше того, навіть деякі з тих, кого вона забрала, розійшлись по іншим монастирям, або ж повернулись до Ріжка.

Фактично у період з 1748 по 1785 рік монастир існував в напівлегальному становищі. Зі сторони церковної влади він був закритий, поміщик усе робив для того щоб його знищити, але чернече життя тут не згасало. В 1773 році сюди приїхав барський деканат брацлавський офіціал адміністратор Іоанн Любинський, який мав можливість провести детальне дослідження ситуації на місці. Очевидним є той факт, що хоча монастир і залишався уніатським, проте його монахині не дуже хотіли приймати унію і для прийняття постригу відправлялись у Молдавію. Сама церковна влада не дуже вірила в прихильність черниць до унії, а тому доручала священикам завжди за ними споглядати. Навіть сам Любинський змусив їх присягнути на Євангелії про свою відданість унії та її обрядам. Тим не менш, на той час у обителі проживало дев’ять черниць.

Після того, як Поділля було приєднано до Російської імперії, православна влада звернула  увагу на Рожецький монастир. 26 травня 1796 року літинський протоієрей Василій Рогаля-Левицький надав в брацлавську духовну консисторію детальний опис цієї обителі. В зв’язку з цим консисторія визнала те, що монастир через матеріальну скруту не здатний існувати, а тому його потрібно закрити, майно та черниць перевести до Вінницького жіночого монастиря. Виконавцями постанови були призначені благочинний Забузького округу протоієрей Сава Горонович та ігуменя Вінницького монастиря Палладія.

Варто зауважити, що виконання даного рішення розтягнулось надовго. Ще за кілька років до цього, коли більшість монастирів перебувала в унії, на Поділлі з’явився православний священик Ілля Голоскевич, котрий засвідчував своє підпорядкування православному Переяславському єпископу. Спочатку він прийшов до Вінницького монастиря, який перебував в унії, звідки фактично вигнав тодішню ігуменю Євгенію Завадовську. В свою чергу вона переселилась до Ріжка. Але потім отець Ілля навідався і туди, де також розігнав монахинь. Проте, сама Завадовська залишилась там жити. Фактично вийшла ситуація, при якій колишня ігуменя Вінницького монастиря мала би перейти у підпорядкування новій. Євгенія вела себе вільно і вочевидь не збиралась дослухатись до нового управління. Варто відзначити, що й сама Палладія не форсувала цього процесу і залишала Завадавську у Ріжку чисто з матеріальних потреб – для догляду за монастирськими землями.

У 1798 році Євгенія через літинське духовне правління клопотала перед Брацлавською консисторією про дозвіл приступити до лагодження старої церкви і пристосуванню її до звершення в ній церковних служб. Літинське духовне правління в свою чергу підтверджувало те, що усі матеріали та церковне начиння, потрібне для цього є в наявності. Але очевидно не дочекавшись рішення консисторії, Євгенія благословила звершити постриг дівчини Євфросинії, котра жила разом з нею, якомусь прохожому «волоцюзі» ієромонаху. Відповідно ігуменя Палладія відреагувала на цей випадок і поскаржилась у Брацлавську консисторію. На таке самочинство духовне керівництво присудило взяти під варту «волоцюгу-ієромонаха» та привезти в консисторію, виголосити догану літинському духовному правлінню, остаточно закрити Рожецький монастир, його майно перевезти до Вінницького монастиря, а придбані селянами речі передати до Микулинського храму. Саму ж Євгенію засудили до 100 поклонів та перевели у Вінницький жіночий монастир.

Щодо того, як все ж таки потрапила Рожецька ікона до Вінниці існує народне передання та документальні факти. У 1802 році благочинний Іоанн Басарський та депутат Іоанн Кульчицький приїхали в Ріжок, щоб виконати доручення та перевезти майно колишнього монастиря до Вінниці. Селяни з сумом спостерігали за тим, як розбирали стару церкву, а ікони складали на підводу. Але свою давню святиню – Рожецьку ікону ніхто не хотів віддавати. Люди помістили її у колишній монастирській трапезній. Проте, через кілька днів священик разом з депутатом знову приїхали сюди і потайки забрали ікону. Коли ж люди дізнались про це, то ринулись за виконавцями, щоб повернути святиню назад, але список Божої Матері був доставлений у Вінницький монастир.

В даному випадку можна було б продовжити розповідь про подальшу історію образу, але оскільки ми згадали про народне передання, то варто було б і про нього розповісти. У своєму дослідженні, присвяченому Рожецькому монастирю, протоієрей Іоанн Шипович пише: «Існує в місцевому народі передання, що ікона ця не побажала залишати свого улюбленого дому: коли після взяття багатьох інших священних предметів дійшла черга і до неї, то вона виявилася настільки тяжкою, що багато людей не могли не тільки підняти її, але навіть зрушити з місця, і тільки тоді лише виявилося можливим взяти і перенести святиню, коли присутніми була дана обітниця, що рано чи пізно на цьому самому місці буде збудована церква, куди і буде повернута св. ікона».

Отже, починаючи з 1802 року чудотворний образ Рожецької Божої Матері перебував у Вінницькому Благовіщенському жіночому монастирі. Ця обитель розташовувалась у центральній частині міста. Будівля колишніх монастирських келій збереглася й до наших днів. Нині це житловий будинок. Але у 1845 році було прийнято рішення про перенесення цього монастиря у містечко Браїлів. Разом з майном та іншими святинями Рожецький чудотворний образ також був перенесений на нове місце, де й зберігався до побудови в Ріжку Олександро-Маріїнської пустині. У Вінниці ж залишилось подвір’я Браїлівського монастиря, котре проіснувало до початку ХХ століття.

Сама ж ікона до 1891 року перебувала в центральному храмі Вінницько-Браїлівського жіночого монастиря. Кіот з нею розміщувався біля передньої колони з лівої сторони. У 1888 році за ініціативи ігумені монастиря матінки Мелитини розпочалось будівництво Олександро-Маріїнської пустині у селі Ріжок. 30 серпня 1891 року преосвященним Димитрієм було звершено освячення побудованого храму. Сюди знову повернулась шанована Рожецька ікона. Протоієрей Іоанн Шипович, свого часу зробив детальний опис цього стародавнього образу. «З усіх прикрас та ікон – писав священик –, які нині знаходяться в Свято-Олександро-Невській церкві, збереглися від стародавнього Рожецького монастиря всього лише дві святині – це ікона, іменуєма в народі «врятована від пожежі Рожецької Божої Матері», зображена по типу Смоленської ікони Божої Матері й інша ікона Божої Матері, зображена по типу Казанської Божої Матері. Ікона «врятована з пожежі Рожецької Божої Матері» складається з трьох дерев’яних дощечок, скріплених на зворотному боці двома дерев’яними планками, має вимір півтора аршини довжини і п’ятнадцять вершків ширини. Вона покрита ризою золотої парчі і зберігається в кіоті під склом».

«Цікаво, що планки ретельно оброблені не рубанком, а ножем. Священне зображення зроблено на зеленому фоні. Лик Божої Матері представляє продовгувате, гарне обличчя; навколо голови сяйво і зверху немає корони. Правою рукою Божа Матір тримає Предвічне Немовля, ліва рука Її покоїться на персях. Немовля правою рукою благословляє, лівою тримає св. Євангеліє; навколо Його голови теж сяйво. Одяг на обох ликах намальований потьмянілою золотистою фарбою. Біля глави Божої Матері звичайним порядком написано: MP – ΘΥ, біля голови Немовляти, з лівого боку, IC – XC. Обидва лики підновлені тонким шаром кольору і первісної фарби. Фон і одяг складаються з декількох шарів фарб. В одному з нижніх шарів фарб, з правого боку зображення глави Божої Матері, можна розрізнити напис грецькими буквами: MAP, а над головою Немовляти VXC. У нижній частині ікони є поглиблення, заповнені фарбою. За поясненням черниць це вигорілі під час пожежі місця».

На жаль після революційних подій 1917 року, коли радянська влада масово знищувала Православ’я, сумна доля спіткала й Рожецьку пустинь. В довоєнний період вона була закрита. Лише під час німецької окупації з 1941 по 1942 роки чернече життя відновилось на короткий термін. За народним переданням, одного разу ігуменя доручила черниці протерти ікону. Остання в свою чергу виконала прохання. Після цього намісниця побачила, що образ нібито все рівно залишився брудним. Тоді вона викликала монахиню і вказала її на невиконання послуху, на що та відповіла, що вона все виконала. Аби дізнатись в чому річ вони підійшли до ікони і побачили, як святиня вкрита миром, немовби плаче. Сестри одразу ж відчули, що наближається щось невідворотне і тому вирішили полишити обитель та відправитись у Браїлів.

Так склалось, що після відходу монахинь в монастирі влаштували засідку підпільники. Коли ж сюди приїхали німецькі солдати, то вартовий з дзвіниці відкрив по них вогонь. Загарбники втекли, але через певний час повернулись та спалили вщент обитель. Подальша доля ікони на сьогодні складає велику загадку. Промислом Божим до нас дійшло дореволюційне фото самої ікони та два її списки. Саме на основі цих складових і було реконструйовано іще один давній та шанований на Поділлі чудотворний образ. Народний день пам’яті святкувався 28 липня (за старим стилем).

Реконструйований у 2015 році образ Вінницько-Рожецької ікони Божої Матері. Автор: Ростислав Моцпан

Проте, варто зауважити, що оскільки до наших днів Рожецька обитель не дійшла, а кафедральне місто Вінниця, в якому більше 40 років перебувала святиня і в якому через багато років пам’ять про неї була відновлена, Священний Синод УПЦ прийняв наступне рішення: Для духовного піднесення надалі її іменувати, як «Вінницько-Рожецька» і День вшанування встановити 7 вересня (новий стиль) (дата заснування Вінницької єпархії).

Поділитись:

Читайте наші новини в Telegram, Viber

Інші новини

Маріїне стояння. Архіпастир звершив утреню з читанням Великого канону прп. Андрія Критського

Увечері, 17 квітня 2024 року, митрополит Вінницький і Барський Варсонофій звершив утреню четверга 5-ї седмиці Великого посту з читанням Великого покаянного канону преподобного Андрія Критського, в нижньому Антоніє-Феодосіївському храмі Браїлівського жіночого монастиря. Архіпастирю співслужили клірики обителі. За богослужіням молились: ігуменя Антонія, сестри та парафіяни Браїлівської обителі. Нагадаємо, завтра митрополит Варсонофій звершить Літургію Передосвячених Дарів в […]

17.04.2024

Стояння Марії Єгипетської. Як подолати «грішного життя порожнечу»?

На п’ятому тижні Великого посту у храмах звершується особливе богослужіння, яке називають Стоянням Марії Єгипетської, або Маріїне стояння. Це тривала служба, яка буває тільки раз на рік. Зазвичай це утреня четверга, яка на практиці звершується напередодні ввечері. На ній повністю прочитують Великий канон Андрія Критського (в перший тиждень Великого посту канон читали невеликими частинами з понеділка по четвер). […]

17.04.2024

Загальна сповідь духовенства другого міського благочиння

17 квітня 2024 року, у середу 5-ї седмиці Великого посту, митрополит Вінницький і Барський Варсонофій, звершив літургію Передосвячених Дарів у Іоанно-Богословському храмі міста Вінниці. Архіпастирю співслужили: благочинний другого Вінницького міського округу протоієрей Віталій Білявський та клірики міста. Цього дня духовенство другого міського благочиння звершили спільне богослужіння і приступили до Таїнств Покаяння та Причастя Святих Христових Таїнств. […]

17.04.2024