A
10.09.2021
З благословіння митрополита Вінницького і Барького Варсонофія, у серпні місяці сербські та грецькі журналісти відвідали парафії Вінницької єпархії, де відбулись силові захоплення храмів УПЦ. Журналісти відвідали села Коло-Михайлівку, Стрижавку, Бохоники, Браїлівський монастир, а також тимчасове єпархіальне управління Вінницької єпархії. Емоційний репортаж сербської газети «Вечерње новини» про відвідини Вінницької єпархії — журналіст Мілена Маркович.
«Молитва віруючих під час гонінь не припиняється: кореспондент газети «Вечерње новини» в Україні, разом з народом і духовенством, свідоцтво розп’яття православ’я після розколу.
Вони подвижники наших днів. Лаври живі. Вони страждають, бо йдуть за істинною вірою, за Христом.
Вони не прийняли розкол. Тому їх позбавили вівтарів. Вінницька єпархія. Місце де розіп’яли віру. Тут відбуваються історичні події Української Православної Церкви, можна навіть сказати і всього Православ’я, якому забивають цвяхи глобальні інтереси і світові порядки: коли руйнується віра в людиі, тоді руйнуються всі форпости.
Ми на вічній варті. Чи не здаємося. Тримаємося і сподіваємося на краще — каже священик Миколай Строк. Цей храм, в якому ми служили десятиліттями, відняли розкольники. Він, як ви бачите, порожній. Народ їх не підтримав.
Село Коло-Михайлівка, майже чотириста кілометрів від Києва. Нас зустрічають люди з хати. Вимальовується картина минулого століття.
Триває молитва під час гонінь. І не припиняється. Доля віри і народу повторилася. Скільки це лихо триватиме?
Храм вигнаних, їх охорона та притулок. Це скромне господарство Ольги Начук. Вона свою ділянку передала своїй Церкві, щоб молитва не припинилася. Щоб свічка не згасла.
Люди зібралися. Одяглися в красиві наряди, які дбайливо зберігають, щоб зустрітися з журналістами з Сербії і священиками з Вінниці та Києва. Свідчать про Голгофу через, яку вони пройшли через розкол. Кажуть про страждання віри. Про ті дні коли їх, три роки тому, виганяли з храмів.
Нам розповідають, що це був важкий час. Ми захищали святині, волали про допомогу, але ніякого співчуття не було. Ми вдячні Богу, що хоча б кров не пролилася.
Ці прості люди знають про все, що з ними трапилося. День і дату. Пам’ятають слова і картини. Підпис на томосі з Константинополя, який порізав Українську Православну Церкву, а народ піддав спокусам. Вони хочуть, щоб і ми, віддалені тисячами кілометрів від їхнього села, запам’ятали імена священиків, які їх зрадили і пішли в розкол. Вони це знають. Пам’ятають. А чи зможуть пробачити — це їхня справа.
Ми зверталися, але нас ніхто не чув.
Ці відомості дуже розбурхує. Наші особи змінилися. Їх слова пронизують наші серця. Викликають сльози, не їхні, а наші.
Дуже велике достоїнство з яким ці люди говорять про розп’яття віри. Все це викликає бажання ридати і плакати. І це дуже сумно.
Ми залишаємося вірними своїй вірі і на своїй землі, хто нам це відніме, каже Наталя Богданова.
І поки вона це говорить, маленький будинок Ольги ось-ось зруйнується.
Коли розкольники відібрали наш храм, я сказала батюшці: я віддам усе своє для нашої Церкви, щоб тут молилися, каже Ольга. Для чого мені будинок і ділянку? Все це тимчасове, тільки віра вічна і жива. Нас прогнали, але наші душі і любов у нас не заберуть.
Село Бохоники через годину. У вельми старої будівлі, схоже на колишнє робоче приміщення, нас зустрічають з хлібом і піснями вигнані з храмів, які були побудовані їх предками.
Ласкаво просимо, гості з Сербії, за яку молимося. Ми стежимо що там відбувається. Знаємо, що ви під великим тиском. Але Сербія з Богом, і тому переможе, каже старець підносячи хліб гостинності. Візьміть з собою в Сербію. Так, це хліб, але також зерно з якого проростає православ’я.
Сяє хліб на сонці. Народ почав співати. Ми приєдналися. І раптом, звідки не візьмись, з’явилася веселка.
Перебуваючи під стелею, яка ось-ось обвалиться, нам розповіли про їхнє вигнання з храму.
День добігав кінця. Радуга з’єднувала далекі краї і веселила цих людей. А вони радували нас, як найближчих і дорогих, яких давно не бачили, а так хотіли.
На останок нам сказали: Приходьте до нас знову, ми вас будемо чекати.
По дорозі до Києва ми мовчали. Довго мовчали.
Це було зворушливе прощання з людьми, яким намагаються зруйнувати їхню віру. Поки одні з нами розмовляли, інші поспішали збирати малину.
Щоб було на дорогу. Вони подарували їх наймолодшій і красивій в нашій невеликій команді журналістів — Міланко Тешовіч з телебачення «Храм». Ми несли піднос з малиною, як якусь реліквію.
До нас повертаються віруючі, які невідомо в якому разі пішли до розкольників — ми записуємо ці відомості в єпархії у Вінниці. — Ми не чекаємо, коли захоплені храми нам повернуть. Нехай цим займаються суди, хоча на це невеликі надії. Ми будуємо нові. Для наших дітей і для всіх, хто повертається, тому що вони поступово усвідомлюють обман…»
Переклад українською Прес-служби Вінницької єпархії (збережено оригінальну структуру)
13 вересня 2024 року, перед початком святкових богослужінь на честь Собору святих, які у Вінницькій землі просіяли, митрополит Вінницький і Барський Варсонофій провів зустріч з настоятелями храмів міста Вінниці. Під час засідання обговорювалися актуальні питання з життя міських парафій. На зустрічі було приділено увагу важливим аспектам духовної опіки вірян в умовах воєнного стану, організації богослужінь […]
16.09.2024
15 вересня 2024 року у соборі святого князя Олександра було звершено чин поховання воїна Героя Олександра Смірнова: старшого солдата 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка, який загинув 11 вересня у Покровську, захищаючи свободу і незалежність України. Чин погребіння воїна очолив благочинний Жмеринського округу протоієрей Ярослав Коромчевський, якому співслужили протоієрей Олег Волкотруб, протоієрей Ярослав Ткачук […]
16.09.2024
14 вересня 2024 року священики Хмільницького округу на чолі із благочинним протоієреєм Олексієм Бачинським звершили чин похорону загиблого воїна Петра Петровича Шлапака, жителем села Уланів Хмільницького району. Покійний із 2019 року перебував у Збройних Силах України, захищаючи суверенітет і територіальну цілісність України. Вічна пам’ять воїну Петру!
16.09.2024