«Питання екклезіології – це питання реального церковного життя..» — доповідь митрополита Антонія (відео)

Православне вчення про Церкву: сучасні виклики і пошуки відповідей — доповідь митрополита Антонія (Паканича).

«Питання екклезіології – це питання реального церковного життя.  Вчення про Церкву втілюється в церковному устрої та міжцерковних взаєминах. Тому розбіжності в сфері екклезіології не можуть не породжувати складних конфліктів. “Українська криза” чітко показала, що застосування на практиці “константинопольської моделі” тягне за собою важкі конфлікти між Помісними Церквами». 

Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує доповідь Керуючого справами УПЦ митрополита Бориспільського і Броварського Антонія «Православне вчення про Церкву: сучасні виклики та пошуки відповідей» на ХІ студентській конференції 30 березня 2021 року.

Останні роки принесли Православній Церкві чимало випробувань. Незаконне втручання Константинопольського патріарха в українські церковні справи спричинило глибоку кризу в усьому Світовому Православ’ї. Сьогодні вже цілком очевидно, що причини цієї кризи ховаються в принципово різних поглядах на Церкву та її устрій, яких дотримуються різні Помісні Церкви. Зокрема, те вчення про Церкву, яке активно пропагує Константинопольський Патріархат, викликає все більше несприйняття з боку інших Помісних Церков.

Коло проблемних питань екклезіології, які викликають напружені дискусії, є вже досить чітко окресленим. На нашу думку, сьогодні потребують поглибленого вивчення наступні питання: 

1. Вчення про першість у Вселенській Церкві;
2. Сутність церковної автокефалії та порядок її проголошення;
3. Сутність церковної автономії та порядок її проголошення;
4. Питання про апеляції на судові рішення Помісних Православних Церков;
5. Питання про канонічну юрисдикцію над православною діаспорою.

Сьогодні Константинопольський патріарх наполягає на своєму особливому статусі у Вселенській Церкві, який передбачає наявність у нього не тільки першості честі, але й першості влади. Константинопольський патріарх Варфоломій неодноразово заявляв, що йому належить виключне право видавати Томоси про створення нових автокефальних та автономних Церков, що він має ексклюзивне право приймати апеляції від кліриків усіх Помісних Православних Церков і що йому належить канонічна влада над усією православною діаспорою.

Кожне з цих питань заслуговує на спеціальне вивчення. Тому тут ми зосередимося на розгляді найбільш фундаментального питання – про першість у Вселенській Церкві. Можна сказати, що решта проблем є лише похідними від цього основного пункту полеміки.

Слід зазначити, що розуміння першості у Вселенській Церкві вже багато століть є предметом богословської полеміки між Православною та Католицькою Церквами. Історично саме Римські єпископи почали засвоювати собі особливу владу у Вселенській Церкві, що і призвело до формування феномену папства. Сьогодні Римо-Католицька Церква офіційно сповідує вчення про першість (або примат) Римського єпископа у Вселенській Церкві та про його безпомилковість у питаннях віри та моралі. З точки зору Католицької Церкви, єпископ Риму «має найвищу, повну, безпосередню й загальну звичайну владу в Церкві, яку може завжди вільно здійснювати»1. Римському єпископу належить першість юрисдикції, право законодавства, право управління культом, найвище керування всіма іншими церковними справами. Папа є непідсудним жодному церковному суду, а його рішення не можуть бути оскаржені. Не можна подавати жодних апеляцій проти папських розпоряджень2. Отже, у Католицькій Церкві Римському єпископу належить першість у сфері віровчення, управління та церковного суду.

Таке розуміння церковної першості викликало несприйняття на Християнському Сході вже в епоху Древньої Церкви. Полеміка з цього приводу активно тривала у візантійський період. І горезвісний розкол 1054 р. значною мірою став результатом саме владних амбіцій Римських єпископів.

У ХХ ст. після Другого Ватиканського Собору та взаємного зняття анафем папою Павлом VI та Константинопольським патріархом Афінагором полеміка про розуміння першості у Вселенській Церкві отримала друге дихання. Коли у 1980 р. було розпочато офіційний богословський діалог між Православною та Католицькою Церквами, то в цьому діалозі одним з центральних питань стало питання про першість.

Вже у 2000-ні рр. саме в контексті богословського діалогу з Католицькою Церквою питання про першість стало викликати суперечки і в середовищі православних богословів. Справа в тому, що в діалозі з католицькою стороною Помісні Православні Церкви мали сформулювати єдину позицію з цього питання. І ось тут з’ясувалося, що зробити це вкрай складно. Зокрема, те вчення про першість, яке захищають сьогодні офіційні представники Константинопольського патріархату, виявилося абсолютно неприйнятним для Руської Православної Церкви.

Принципова різниця позицій стала очевидною під час зустрічей Змішаної православно-католицької комісії з богословського діалогу у 2006 р. у Белграді та у 2007 р. у Равенні. Тут розглядався проект документу «Еклезіологічні та канонічні наслідки сакраментальної природи Церкви. Церковна єдність, соборність і влада»3. Остаточна версія документу була прийнята у Равенні. Руська Православна Церква не підписала Равеннського документу. Натомість Константинопольський Патріархат його цілком підтримав. Певною мірою документ був побудований на богословських ідеях митрополита Іоанна (Зизіуласа), який представляв в діалозі Константинопольський Патріархат. 

У Равеннському документі, зокрема, визнається існування першості в Церкві на вселенському (універсальному) рівні. При цьому православна та католицька сторони зазначили, що по-різному бачать біблійні та богословські засади церковної першості та форми її реалізації (п. 43 документу). Виходячи з цього, сторони погодилися визнати, що у першому тисячолітті Римський єпископ мав першість у Вселенській Церкві, хоча на Сході і на Заході цю першість інтерпретують по-різному.

Руська Православна Церква вже під час підготовки зазначеного документу виступала проти його 39-го пункту. В ньому вказувалося, що після 1054 р. Вселенські Собори стали неможливими, оскільки Західна та Східна Церкви припинили між собою спілкування. При цьому на Заході Римська Церква продовжувала скликати Собори, «в яких брали участь єпископи Помісних Церков, що перебували у спілкуванні з Римським престолом». Католицька Церква вважає такі Собори Вселенськими. Разом з тим, як зазначалося в документі, і на Сході після 1054 р. відбувалися Собори «Помісних Церков, які перебували у спілкуванні з Константинопольським престолом».

За прямим сенсом цього вислову виходило, що на Сході Константинопольський патріарх займав місце аналогічне Римському єпископу на Заході4. Делегація Руської Православної Церкви виступила з принциповим запереченням такого формулювання, наголошуючи, що на Сході спілкування з Константинопольським престолом ніколи не вважалося обов’язковою умовою соборності. Відповідно, Константинопольський патріарх ніколи не відігравав у Православній Церкві ролі, подібної до ролі Римського єпископа на Заході. Так стала очевидною принципова розбіжність у поглядах на першість у Вселенській Церкві.

Тут слід більш детально окреслити два принципово різних погляди на першість у Вселенській Церкві, які сьогодні висловлюються в різних Помісних Православних Церквах. Почнемо з тієї моделі першості, яку пропагує Константинопольська Церква.

Головним автором цієї моделі вважається митр. Іоанн (Зизіулас). При цьому його ідеї розвивають сьогодні й інші грецькі богослови. Митр. Іоанн (Зизіулас) є одним з послідовних прибічників так званої євхаристичної екклезіології. В основу свого бачення Церкви він кладе вчення про Євхаристію як церковне зібрання, в якому тільки і може реалізуватися Церква. Євхаристичне зібрання для митр. Іоанна є базовою церковною реальністю, з якої органічно походять всі інші рівні церковного буття. Тому першість єпископа на місцевому рівні проявляється, перш за все, в його предстоянні за літургією, тобто в Євхаристичному зібранні. На помісному рівні першість проявляється в Соборі єпископів. Для митр. Іоанна Собор є певним аналогом Євхаристії. Як Євхаристичне зібрання обов’язково передбачає предстоятеля, так і Собор єпископів не може існувати без Предстоятеля. Відповідно, голосом та обличчям Собору може бути тільки особистість, тобто – Предстоятель5. Таке уявлення про обов’язкову персоніфікацію Собору в особі Предстоятеля сучасні богослови позначають як вчення про корпоративну особистість. При такому погляді Помісна Церква є органічною єдністю індивідів, які персоніфікуються в особі Предстоятеля6.

Отже, між єпархіальним та помісним рівнями церковного буття митр. Іоанн встановлює іконічний зв’язок. Євхаристичне зібрання стає певним первообразом для першості на всіх рівнях церковного буття. Богослови Константинопольського Патріархату переносять цю логіку митр. Іоанна і на вселенський рівень. Зокрема, архієпископ Елпідофор (Ламбриніадіс) у своїй статті, оприлюдненій у 2014 р. на Офіційному сайті Константинопольського Патріархату, прямо розповсюджує вказаний іконічний зв’язок і на вселенський рівень7.

Архієп. Елпідофор вважає, що першість на всіх трьох рівнях церковного буття (єпархіальному, помісному та вселенському) є єдиною за своєю природою. Він навіть проводить пряму аналогію між еклезіологією та тріадологією. Так само як у Святій Трійці є першість Бога Отця (Монархія Отця), так і на вселенському рівні в Церкві має існувати особиста першість. Такий прямий перенос триадологічного вчення на сферу екклезіології означає, що в Церкві першість на вселенському рівні не може бути представлена інституцією. Вона може бути представлена лише особою. При такому погляді відмова від особистої першості у Вселенській Церкві стає викривленням вчення про Святу Трійцю. Вчення про те, що перший ієрарх у Вселенській Церкві отримує свої повноваження від Собору, на думку архієп. Елпідофора, є рівноцінним твердженню, що джерелом Монархії Отця є Син та Святий Дух.

Отже, архієп. Елпідофор поширює вказаний іконічний зв’язок не тільки на рівень Вселенської Церкви, але й на сферу тріадології. Тут він теж є прямим послідовником митр. Іоанна (Зизіуласа). Останній, вибудовуючи подібний іконічний зв’язок, посилався на спілкування властивостей двох природ в Ісусі Христі. Згідно вчення про спілкування властивостей, ми можемо переносити на людську природу Христа властивості Його божественної природи. На думку митр. Іоанна, цей принцип діє і в екклезіології. Церква є боголюдським організмом, відповідно і в ній відбувається спілкування властивостей. Тому в категоріях канонічного порядку відбиваються реалії божественного порядку. При такому підході питання церковної першості вже не є питанням людського права, воно переноситься в сферу божественного права. Так першість у Вселенській Церкві отримує божественну санкцію8.

В такій богословській перспективі першість у Вселенській Церкві стає онтологічно обумовленою. Архієп. Елпідофор наполягає, що «Церква є інститутом, який завжди іпостазується в особі. Оскільки ми не зустрічаємо безособових інститутів, ми не можемо сприймати першість без первоієрарха».

У першому тисячолітті таку першість визнавали за Римським єпископом. Сьогодні ж першим ієрархом у Вселенській Церкві є Константинопольський патріарх. Саме він, на думку архієп. Елпідофора, наділений особливими владними прерогативами, яких не мають інші предстоятелі. Тому, хоча Константинопольський ієрарх як єпископ є першим серед рівних (лат. primus inter pares), все ж як Вселенський патріарх він є першим без рівних (лат. primus sine paribus). Отже, Константинопольський (а точніше Вселенський) патріарх перетворюється на своєрідну «корпоративну особистість», в якій втілюється першість на вселенському рівні. 

Позиція Руської Православної Церкви є принципово іншою. Ще у 2007 р. Священний Синод Руської Православної Церкви доручив Синодальній біблійно-богословській комісії сформулювати позицію Московського Патріархату з питання першості у Вселенській Церкві. В результаті у 2013 р. комісія підготувала документ «Позиція Московського патріархату з питання першості у Вселенській Церкві», який був ухвалений Священним Синодом на засіданні 25 грудня 2013 р.9

Документ 2013 р. є офіційною реакцією Руської Православної Церкви на Равеннський документ. Тому його структура в цілому відповідає Равеннському документу. Тут також розглядається першість на трьох рівнях церковного буття: єпархіальному, помісному та вселенському. На рівні єпархії першість належить правлячому єпископу. Саме від нього отримують свої повноваження священники та диякони. Також саме єпископ має право церковного суду в єпархії. На помісному рівні першість належить Предстоятелю Церкви. Він головує на Соборах єпископів Помісної Церкви, має право висловлюватися від імені своєї Церкви. Що ж до першості на вселенському (універсальному) рівні, то тут позиція Руської Православної Церкви принципово відрізняється як від католицького вчення, так і від позиції Константинопольського Патріархату.

В Московському документі наголошується, що першість на єпархіальному, помісному та вселенському рівнях має різні джерела та різну природу. Джерелом першості єпископа в своїй єпархії є «апостольске спадкоємство, яке передається через хиротонію». Джерелом першості на рівні автокефальної Церкви є «обрання першого єпископа Собором (або Синодом), який має повноту церковної влади». Що ж стосується першості на рівні Вселенської Церкви, то його джерелом є «канонічне передання Церкви, яке зафіксовано у священних диптихах та визнається усіма Помісними Церквами». Канони не наділяють першого за честю єпископа у Вселенській Церкві якимись владними повноваженнями. Отже, як природа першості на різних рівнях, так і функції єпископів, які наділені першістю, є різними.

Принциповою позицією, заявленою у документі Руської Православної Церкви, є твердження про неприпустимість механічного переносу першості з одного рівня церковного буття на інший. Тобто, не можна екстраполювати функції першості єпископа з регіонального рівня на універсальний (вселенський). Взаємини предстоятеля Церкви з правлячими архієреями не можуть бути тотожними взаєминам єпископа з підвладними йому священниками. Якщо механічно перенести першість з єпархіального рівня на універсальний, то це буде означати появу «Вселенського архієрея», який має особливу владу в усій Вселенській Церкві. Отже, в документі Руської Православної Церкви прямо відкидається «іконічний зв’язок» між трьома рівнями церковного буття, який покладений в основу вчення митр. Іоанна (Зизіуласа).

Руська Православна Церква наголошує, що з сакраментальної точки зору усі єпископи є рівними. Так само є сакраментально рівними усі предстоятелі Помісних Церков. На Християнському Сході традиційно існувала лише першість честі. У першому тисячолітті таку першість визнавали за Римським єпископом, а після 1054 р. її засвоюють Константинопольському патріарху. Однак, першість честі не передбачає якихось владних повноважень. Першість честі передбачає, наприклад, що під час спільних богослужінь Предстоятелів Помісних Церков Константинопольському патріарху надається право їх очолювати. Також на міжцерковних форумах представники Константинопольського Патріархату мають право головування. Отже, першість честі є подібною до дипломатичного протоколу, який регулює спілкування між Помісними Церквами, але не підносить одні Церкви над іншими.

Документ Руської Православної Церкви викликав негативну реакцію з боку Константинопольського Патріархату. Цитована стаття архієп. Елпідофора як раз і була відповіддю на Московський документ.

Отже, ми маємо чітко сказати, що вчення про першість в тому вигляді, як його формулюють сьогодні богослови Константинопольського патріархату, є для нас неприйнятним. 

Слід ще раз наголосити, що з точки зору Руської Православної Церкви змістовне наповнення першості честі у Вселенській Церкві «визначається консенсусом Помісних Православних Церков». Традиційно Помісні Православні Церкви визнають за Константинопольським патріархом право виступати з ініціативами загальноправославного характеру, а також звертатися до зовнішнього світу від імені всієї православної повноти. Однак це можливо лише тоді, коли інші Церкви уповноважують на це Константинопольського предстоятеля. При такому підході родина Помісних Православних Церков постає як об’єднання незалежних Церков, які сповідують єдину віру та перебувають у євхаристійному спілкуванні. Отже, система Світового Православ’я є подібною до конфедерації.

Однак погляд Константинополя на систему Помісних Церков є принципово іншим. Патріарх Варфоломій останніми роками неодноразово прямо заявляв, що Світове Православ’я не є конфедерацією. Уявлення про те, що Світове Православ’я є об’єднанням рівноправних Церков патріарх Варфоломій вважає протестантською ідеєю. Більш того, в одному зі своїх недавніх інтерв’ю він прямо закликав переглянути православне вчення про Церкву, щоб позбавити його подібних протестантських впливів: «Ми, православні, маємо піддати себе самокритиці та переглянути нашу екклезіологію, якщо ми не хочемо стати федерацією церков протестантського типу». Альтернативу такому нібито протестантському погляду на Церкву патріарх Варфоломій окреслив досить чітко: «Ми маємо визнати, що в неділимому Вселенському Православ’ї є один «Перший», не тільки за честю, але й «Перший» з особливими обов’язками та канонічними повноваженнями, покладеними на нього Вселенськими Соборами»10.

Ще у 2008 р., відвідуючи Україну, патріарх Варфоломій у своїй промові на Софійській площі у Києві чітко говорив, що згідно рішень Вселенських Соборів та «з огляду на багатовікову церковну практику» Вселенському Патріархату, «як Першому Престолу у Православній Церкві», було надано «виняткову відповідальність і обов’язкову місію дбати про охорону віри в такому вигляді, як вона нам була передана, і дотримання канонічного порядку»11. Тут чітко сказано про виняткові права та обов’язки Константинопольського патріарха. Отже, на думку патріарха Варфоломія, саме Константинопольський предстоятель є гарантом та уособленням єдності Світового Православ’я. Більш того, він виступає охоронцем справжньої віри та гарантом автентичного свідоцтва Церкви перед сучасним світом.

Цілком очевидно, що погодити між собою дві окреслені моделі Світового Православ’я навряд чи можливо. «Константинопольська модель» передбачає обов’язкову наявність у Вселенській Церкві першого ієрарха з особливими владними повноваженнями. Однак, наша Церква принципово відкидає наявність в Церкві подібного «Східного папи».

Наостанок я б хотів наголосити, що коли ми говоримо про проблемні питання у сфері екклезіології, то це не є лише теоретичною дискусією. Питання екклезіології – це питання реального церковного життя.  Вчення про Церкву втілюється в церковному устрої та в міжцерковних взаєминах. Тому розбіжності в сфері екклезіології не можуть не породжувати складних конфліктів. «Українська криза» чітко показала, що застосування на практиці «константинопольської моделі» тягне за собою важкі конфлікти між Помісними Церквами. 

Сьогодні Світове Православ’я фактично балансує на межі розколу. Односторонні зусилля Помісних Церков не можуть подолати цю кризу. Цілком очевидно, що є життєво необхідним діалог між Помісними Церквами з метою досягти консенсусу з вказаних питань. Однак цей консенсус має стати не плодом поступок у сфері віровчення, а результатом глибокого і відповідального вивчення святоотецької спадщини. 

На нас покладено величезну відповідальність. Ми маємо докласти максимум зусиль, щоб зберегти церковну єдність. Крім того, ми маємо чітко сформулювати вчення Православної Церкви з дискусійних питань. Будемо вірити, що нам вдасться виконати це непросте завдання. 

1. Кодекс канонического права / Codex Iuris Canonici. М., 2007. Канон 331.
2.  Кодекс канонического права. Канон 333, § 3.
3. Текст документа розміщено на Офіційному сайті Святого Престолу за адресою: http://www.vatican.va/roman_curia/pontifical_councils/chrstuni/ch_orthodox_docs/rc_pc_chrstuni_doc_20071013_documento-ravenna_en.html.
4. Девятое заседание Смешанной комиссии по богословскому диалогу между Православной Церковью и Католической Церковью в Белграде. URL: http://www.patriarchia.ru/db/text/146124.html. 
5. Див., наприклад: Иоанн (Зизиулас), митр. Епископ как предстоятель на Евхаристии // Иоанн (Зизиулас), митр. Церковь и Евхаристия. Сборник статей про православной экклесиологии / Пер. с греч. иером. Леонтия (Козлова. Богородице-Сергиева пустынь, 2009. С. 91-111. 
6. Детальніше див.: Шишков А. В., Кырлежев А. И. Первенство в Церкви: богословие и церковная практика // Вопросы теологии. 2019. Т. 1. № 3. С. 412-413. 
7. Її російський переклад див.: https://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/24468-pervyj-bez-ravnyx-otvet-konstantinopolskogo-patriarxata-na-dokument-o-pervenstve-prinyatyj-v-moskovskom-patriarxate.html.
8. Иоанн (Зизиулас), митр. Современные дискуссии о первенстве в православном богословии // Петрово служение. Диалог католиков и православных / под ред. В. Каспера. М., 2006. С. 263. 
9. Текст документа оприлюднено на Офіційному сайті Московського патріархату за адресою: http://www.patriarchia.ru/db/text/3481089.html.
10. Βαρθολομαίος, ο άνθρωπος, ο Οικουμενικός Πατριάρχης σε αποκλειστική συνέντευξη στον «Ε.Κ.». 13.11.2020. [Електронний ресурс:] https://www.ekirikas.com/omogeneia_ekklisia_ypoloipos_ellinismos/arthro/o_oik_patriarxis_bartholomaios_apokleistika_ston_e_k_gia_tin_epeteio_enthronisis_tou_kai_tin_imbro-1200306/.
11. Звернення Патріарха Константинопольського Варфоломія до української нації 26 липня 2008 р. [Електронний ресурс:] http://arhiv.orthodoxy.org.ua/uk/dopovidi_ta_promovi/2008/07/26/17703.html.

Джерело: https://news.church.ua/2021/03/30/pravoslavne-vchennya-pro-cerkvu-suchasni-vikliki-i-poshuki-vidpovidej-dopovid-mitropolita-antoniya/