Неділя сиропусна. Згадування Адамового вигнання. Проповідь

Проповідь ректора КДАіС єпископа Сільвестра (Стойчева)

«Завтра, брати і сестри, ми вступаємо на поприще Великого посту. До цього особливого періоду Церква готувала нас протягом декількох останніх тижнів. І сьогоднішня неділя є останньою перед початком Святої Чотиридесятниці. Вона присвячена дуже сумній події, якою, нажаль, починається історія людства — вигнання прабатьків з Раю. Коли ми кажемо, що історія людства починається з моменту гріхопадіння, ми маємо на увазі, перш за все, що всі нащадки Адама і Єви були народжені вже після вигнання з Раю. Отже, весь людський рід, що походить від наших прабатьків — це покоління, яке не знає Раю, що не має досвіду життя в ньому, оскільки гріх Адама закрив для людини доступ до нього.

Святе Письмо розповідає про створення перших людей і їх перебування в Раю. Вся створена Богом земля була досконалою, але Рай був особливим місцем, перебуваючи в якому, людина ні в чому б не мала потреби.

Наші прабатьки самі були досконалими, але не в тому значенні що їм більше не потрібно було вдосконалюватися, а в тому сенсі, що вони не мали ніяких вад, недоліків, що могли б перешкодити їм на шляху до обоження.

Якщо зараз, наприклад, ми хочемо зробити яку-небудь добру справу або ж помолитися, чи витратити час на міркування про Бога, — подібні ініціативи відразу ж зустрічають певні перешкоди, — починаємо відчувати втому, нас долають якісь емоції, проблеми, турботи тощо. А первозданні Адам і Єва спочатку не мали таких перешкод, тобто їм ніщо не заважало підніматися сходинками обоження все вище і вище. В цьому і полягала досконалість Адама і Єви.

Будучи досконалими і живучи в досконалих умовах, прабатьки в той же час повинні були дотримуватися і виконувати кілька заповідей, даних їм Богом. Першою з них була заповідь обробітку Раю.

За словами блаженного Августина, «в безтурботності блаженного життя, де немає смерті, всяка праця є зберігання того, що маєш». Таким чином праця в раю не була важкою роботою «в поті чола» (Бут. 3:19), а скоріше легкою турботою і спогляданням творінь Сотворителя.

Другою ж заповіддю була заборона їсти від дерева пізнання добра і зла. Але саме цю заповідь порушили прабатьки і, як результат, були вигнані з Раю. Розмірковуючи про Рай, часто виникає питання: чому Всемилостивий Господь, знаючи про те, що станеться гріхопадіння, все ж створив перших людей? «Бог є Любов», — говорить святий апостол і євангеліст Іоанн Богослов (див.: 1 Ін. 4:8), і вищим проявом Його доброти і любові якраз і є факт дарування життя всьому існуючому, незважаючи на те, що деякі творіння згодом відвернуться від свого Творця.

Преподобний Іоанн Дамаскін з цього приводу зауважує наступне: якщо ми говоримо про Бога, то відразу припускаємо, що Він — добрий, адже якщо Він не добрий, то він і не Бог. А що може бути більш доброго, ніж дарування життя іншому? Точно так же, як і немає нічого більш злого, аніж відбирання життя. Бог дарує життя Адаму і Єві навіть знаючи, що вони колись впадуть, будуть позбавленні райської насолоди, а також знаючи про наслідки, на які прирікаються їх нащадки після вигнання прабатьків з Раю. Але саме існування — це благо, яке вище за все. Крім того, Бог передбачаючи гріхопадіння прабатьків, в предвічній Божественній Раді, ще до початку творіння визначив спасіння людей через втілення Другої Іпостасі Живоначальної Трійці. Так, в книзі Одкровення говориться про Христа як про Агнця, «жертву, принесену від створення світу» (Об’явл. 13:8). Але чому саме біблійний сюжет вигнання Адама і Єви з Раю встановлений Святою Церквою для нагадування напередодні Великого посту? Чому, наприклад, сьогодні не згадується сорокаденний піст Христа Спасителя перед Його виходом на суспільне служіння або яка-небудь інша євангельська подія? Великий піст — це, ніби, короткий конспект всієї священної історії, саме тому він починається спогадом про гріхопадіння, а закінчується Великоднем — днем ​​спасіння. Отже, Великий піст — це спогад шляху людини від падіння до Викуплення.

Згадаймо ще раз біблійний текст: в раю росло безліч різних дерев, серед яких «дерево життя посеред раю, і дерево пізнання добра і зла» (Бут. 2: 9). Отже, було древо життя і древо пізнання добра і зла. І те, що росли вони поруч вказує на їх взаємозв’язок. Древо життя давало людині життя, а древо пізнання добра і зла, в свою чергу, давало — знання. Ми не зможемо правильно зрозуміти, про яке знання йдеться, якщо не будемо враховувати специфіку біблійної мови. Знати добро і зло — означає володіти мудрістю, вміти розрізняти. Так, про царя Соломона йдеться в книзі Царств: «Дай же Своєму рабові серце розумне, щоб судити народ Твій, щоб розрізняти, що є добро і що є зло» (3Цар. 3:9). Знати добро і зло — це вміти відрізняти благе від не благого, і побачивши ознаки зла, відштовхнути його від себе: «Ухилися від зла і твори добро» (Пс. 33:15), говорить Псалмоспівець. Прп. Максим Сповідник, говорячи про райське дерево, пише, що воно давало здатність «одних речей дотримуватися, а інших — уникати». І прабатьки, звичайно, ж повинні були набути і цього навику в Раю. Тоді виникає питання, чому все ж таки плід, який повинен був дати такі важливі і необхідні навички в кінцевому результаті — заборонений плід, скуштувавши якого прабатьки отримують не те, що чекали?

Наведемо добре відомий усім нам текст з апостола Павла сказаний про Причастя: «Тож нехай людина випробовує себе і так нехай їсть хліб та п’є із чаші. Бо хто [недостойно] їсть і п’є, не розрізняючи [Господнє] тіло, той на осуд їсть і п’є» (1Кор. 11:28,29). Очевидно, з цих слів, що Щось Добре можна куштувати негідно, без належної підготовки, без належної оцінки самого себе, і тоді в цьому не достоїнстві, той хто наважився приступити до Святині має зворотний результат, протилежний очікуваному: «на осуд їсть і п’є». Відносно плоду Древа Пізнання добра і зла діє цей же принцип — не в плоді питання, а в тих, хто приступив до нього.

Вельми цікавим видається і сам підхід диявола до спокуси людини. Прийнявши образ змія, він починає спокушати з того, що ставить під сумнів слова, сказані Богом: «Чому це Бог сказав: Не їжте з жодного дерева, яке в раю?» (Бут. 3:1). Диявол, будучи неправдомовцем і батьком неправди (див.: Ін. 8:44), подібним питанням хоче оббрехати Бога, виставити Його в неприглядному світлі, стверджуючи, що Бог нібито заборонив людям їсти плоди всіх дерев. Але це було зовсім не так. Однак людина не чинить опору спокусі змія і диявол продовжує спокушати Адама і Єву наступними словами: «Та Бог знає, що в той день, коли з’їсте з нього, ваші очі відкриються, і ви станете, як боги, маючи пізнання добра і зла.» (Бут. 3:5).

Ось в цих словах, на думку святих отців, і криється причина гріхопадіння — Адам і Єва захотіли отримати знання всього без Бога. Для того, щоб бути гідним Древа пізнання добра і зла, спочатку необхідно було випробувати себе, оцінити себе. Прп. Іоанн Дамаскін пише, що древо пізнання «є пізнанням власної природи». Але скуштувавши його раніше, аніж були готові, прабатьки пізнали, що вони не стали рівними Богу, а побачили власну духовну незрілість і як результат втратили навіть те, що у них було. Священномученик Іриней Ліонський говорить гіркі слова «не встигнувши ще стати людьми, вони вже захотіли стати богами» …

Згадуючи цей біблійний сюжет, Церква тим самим застерігає нас від подібного — спокуси роздобути будь-які таланти або цінності без Бога, без належної оцінки себе, без підготовки. Такий знайомий і такий древній принцип «Все й одразу» виник ще тоді, тисячоліття тому, на початку історії.

Захотівши мати все, прабатьки не отримують нічого, і навіть більше — втрачають те, що у них було. Відчуття наготи, описане в Писанні як одне з перших відчуттів Адама і Єви після гріхопадіння, яскраво передає цей стан порожнечі, неповноцінності, розгубленості.

В стихирах сьогоднішнього дня багато сумних слів, які говорять про печаль і плач Адама, вигнаного з Раю і ридаючого в журбі.

Сьогодні не тільки спогад вигнання прабатьків з Раю, але і прощена неділя. В цей день перед початком Великого Посту просимо у інших вибачення і самі прощаємо. Господь наш Ісус Христос не раз говорить про необхідність прощати. Але чому тоді Творець не пробачив Адама і Єву, чому не дозволив їм залишитися в Раю, але вигнав їх з Едему? Адже Бог є любов (1 Ін. 4:16), а прояв любові в тому числі і в прощенні. Чому ж Господь не прощає Адама і Єву і піддає їх покаранню?

На це непросте питання можна відповісти знову звернувшись до Священного тексту. Уже після гріхопадіння Вседержитель звертається до прабатька з питанням: «Де ти?» (Бут. 3: 9).

Всевидючий і всюдисущий, звичайно, знав, де знаходиться його грішне творіння. Це не просто питання. Це пропозиція покаяння. Запитуючи Адама, Господь, чекає зізнання Адама. Свт. Василій Великий, пояснюючи ці слова, говорить: «Не сповіщення вимагав Всезнаючий, але хотів, щоб Адам подумав, чим він був і чим став». Це не питання про місце, це питання про стан Адама.

Замість каяття, зізнання, бажання повернутися Адам демонструє протилежне — перекласти провину з себе: «Адам сказав: Жінка, яку Ти дав, щоби була зі мною,  — це вона мені дала з дерева, — і я з’їв!» (Бут.3:12). І Єва слідує за Адамом цим гріховним шляхом: «І Господь Бог запитав жінку: Чому ти це зробила? А жінка відповіла: Змій мене обманув, і я з’їла…» (Бут.3:13).

Хіба це перекладання провини на іншого схоже на покаяння? Або хоча б на розкаяння? Або хоча б на жаль про скоєне? Ні!

Адам і Єва вигнані з Раю, бо рай вже не рай для них — а місце їхнього падіння, місце їх переховування від Господа. Рай для них не дім любові — але дім розділення. Хоч як би не побивалися прабатьки після вигнання з Раю, ясно одне — жити райським життям вони вже не змогли б, тому що всередині в них немає раю.

Для вигнаних Рай міг залишатися лише пам’яттю.

Ми, дорогі брати і сестри, не маємо пам’яті про Рай. Немає спогадів про Рай. Ніхто, крім перших людей, як уже зазначалося, не має досвіду життя в Раю. Але нам дано інше — протилежний досвід, і як це не дивно може прозвучати, дуже важливий досвід — досвід відсутності райського життя, туга, почуття духовної незадоволеності, відчуття тісноти в цьому світі: «сумно дивилися очі мої на небо: Господи! тісно мені; спаси мене» (Іс. 38:1). З цього, здавалося б, страхітливого почуття народжується велике бажання — жага Бога, пошук Господа: «Моя душа спрагнена Живого Бога» (Пс.41:3) — вигукує Псалмоспівець. Справжнє покаяння народжується саме з такого почуття, з такої спраги, з такого стану. Ніхто не зможе рости, якщо не зрозуміє, що він маленький, ніхто не буде розвиватися, якщо не усвідомить своєї недосконалості.

Церква нагадує нам це і Церква веде нас назад в Рай. Через піст, через покаяння, через відчуття своєї гріховності, але в кінцевому підсумку все це робиться для того, щоб, коли Господь звернеться до нас з питанням «Де ти?», ми не ховалися, а відповіли: «ось я» (Бут. 22:1) «Господи, визволи мою душу, спаси мене задля Свого милосердя» (Пс.6:5). Амінь!»

Проповідь ректора КДАіС єпископа Сільвестра (Стойчева) в Прощену Неділю. Вигнання Адама з Раю. Храм Преображення Господнього м Київ. 18 лютого 2018 року