Зиновинська ікона Пресвятої Богородиці

Зиновинська ікона Пресвятої Богородиці знаходиться у храмі селі Шевченка Літинського району Вінницької області (колишня назва – Зиновинці).

Історія ікони Божої Матері «Зиновинська»

Чудотворна ікона, названа по селу, де народився й жив Владика Модест і де відбулося чудо його зцілення, багатьом зараз відома. Усе життя Владика зберігав у серці своєму пам’ять про несказану милість Богоматері, Яка дарувала йому чудесне зцілення. В знак подяки про чудо Владика прийняв рішення побудувати величний храм у рідному селі Зиновинці Літинського повіту Кам’янець-Подільської єпархії (нині с. Шевченка Літинського району Вінницької області України), присвятивши його Живоначальній Трійці. В 1890 р. на парафіяльному цвинтарі над могилами батьків преосвященного Модеста була зробле¬на закладка собору. У його фундамент вклали срібний хрест із мощами святих і кілька каменів з Елеонської гори в кипарисовому ящику. Кам’яний собор прикрасили витонченими карнизами й пілястрами. На куполах засяяли золоті хрести, на дзвіницю були піднято 11 дзвонів, найбільший з яких мав вагу 1200 кг.

Храм мав два престоли: головний — на честь Пресвятої Трійці, й малий, теплий — на честь Покрова Божої Матері. В 1895 році собор був освячений, туди хресним ходом перенесли чудотворний образ Зиновинської Божої Матері, і встановили у виготовлений для нього золочений різьблений кіот. Ікону покрили дорогою срібнопозолоченною ризою, прикрашеною дорогоцінними каменями. Преосвященний Модест до кінця днів своїх зберігав при собі список із цього чудотворного образу, а після його смерті список з ікони був переданий храму, у якому стали зберігатися обидві ікони — оригінал і копія.

Над розписом собору трудилося п’ять іконописців під керівництвом почаївського ієромонаха Паїсія, відомого в XIX столітті іконописця. По своїй архітектурі храм був близький до житомирського кафедрального собору, що зберігся до нашого часу.

Це незвичайні ікони, на обох Богородиця зображена із заплющеними очима. Фахівці вважають, що Зиновинська ікона Божої Матері була написана на початку XVII століття й відноситься до рідкіснихх в українській іконографії зображень Богоматері «Виховання» або «Аравійська». З історії святині відомо, що ікона написана простим благочестивим жителем села, ймовірно, іконописцем, тому що образ викона¬ний на високому художньому рівні.

В 1935 році було ухвалене рішення про знищення Свято-Троїцького собору. За свідченням старожилів, протягом перших трьох днів руйнування собору чудотворна ікона світилася чудесним світлом. З неї зняли дорогу ризу й разом з іншими іконами звалили в капличку на цвинтар. Одна із місцевих жительок, Євдокія Дрійчук, забрала чудотворний образ у свій будинок. Інша селянка забрала копію чудотворного образу, що належав владиці Модесту і використовувала його в господарстві як ляду для кагату, куди скидали картоплю. Пам’ятаючи про головну святиню села, парафіянка храму Євдокія Дрійчук умовила сусідку віддати їй ікону й до кінця своїх днів таємно зберігала обидві ікони у своєму будинку. Довгий час Зиновинська ікона вважалася безповоротно загубленою.

Один місцевий житель, щоб зберегти хоча б обрис величного собору, однієї ночі по периметру храму обсадив його фундамент соснами. Сьогодні ці сосни виросли. Але якщо зайти вглиб цієї посадки, опинишся начебто усередині храму. Так і є: тут був престол, а тут — вівтар. А тут ще й сходи залишилися. Але комуністи не просто зруйнували храм. На місці вівтаря вони поставили погруддя Леніна. Постамент його й дотепер стоїть в заростях «соснового храму». Біля дороги віруючі поставили хрест, щоб позначити місце собору.

Наші дні…

Пройшло сімдесят років, перш ніж Пресвята Богородиця знову явила Свій образ, сотворивши нове чудо. У грудні 2004 р. під час Різдвяного посту (саме тоді, коли у Вінниці перебувала кровоточива Державна ікона Спасителя), раптом хранителька ікони, псаломщиця Зінаїда Сєрова (дочка Євдокії Дрійчук) побачила: ікона Божої Матері відкрила очі. Жінка нікому не сказала про це, тому що не прагнула, щоб у селі говорили, що вона «свята підлесниця», мовляв, у неї навіть ікони очі відкривають. Сказала тільки дочці колишнього церковного старости.

Та й розповіла священику, що є в селі чудотворна ікона, і ніхто не знає, яка в неї назва. І молодий священик, ієрей Володимир Кищук, три дні гаряче молився Господу: якщо на те Його воля, те нехай ікона вернеться в храм. Якось він сказав Зінаїді, що прагне знайти чудотворну ікону. А жінка у відповідь: «Навіщо вам шукати? Вона в мене». Священик сказав, що ця святиня повинна вернутися в храм, це знак того, що Матір Божа посилає нам благодать і знак для покаяння, особливо в цей час. І жінка погодилася відда¬ти цю ікону в церкву. Коли ікону переносили в храм, жінка похилого віку страждаюча важкою хворобою ніг, приклалася до чудотворного образу й наступного дня відчула себе зціленою. Зі слів священика це не єдине зцілення, що сталося в наш час.

Два роки чудотворна Зиновинська ікона Божої Матері перебувала в с. Шевченка в храмі Усікновення глави Іоанна Предтечі, улаштованому в старій хаті. Поруч із чудотворним образом стояв його список, що раніше належав Преосвященному Модесту, що й уже зберігався в храмі — «Чому в Богородиці очі закриті?» — було перше, що запитав молодий священик, який в 2004 р. прийняв прихід. Завдяки збереженому списку видно чудо, що звершилося: відкриті очі Богоматері на чудотворному образі й закриті — на стародавньому списку.

Щосереди й щонеділі священик проводив водосвятний молебень. У зошиті фіксувалися всі випадки зцілення й допомоги після молитов перед образом. Під склом на іконі висіли сотні дарунків від зцілених — золоті й срібні хрес¬тики, ланцюжки й обручки. А після свята Трійці, у День Святого Духа, в українське село Шевченка з’їжджалися тисячі прочан з усією України, Росії, Білорусі, Молдови.

Через два роки після того, як Зиновинська ікона чудесним чином відкрила очі, невідомі зловмисники підпалили церкву. Храм вигорів повністю, пропа¬ла безліч стародавніх ікон і книг, усі лампади тріснули від високої температури. Але, на щастя, Зиновинська ікона уціліла! Слідство встановило, що невідомі розбили вікно, жбурнули усередину приміщення 10-літрову каністру із соляркою, підпалили смолоскип і кинули його слідом. А самі втекли на машині. За два тижні до пожежі церкву обікрали, але винесли тільки те, що потрібно для здійснення богослужінь і без чого неможливо провести службу. Очевидно, приходили й за іконою, але по Божій милості в той час Зиновинська перебувала в сусідньому районі. Тим вечером її повинні були привезти назад, однак усі бажаючі не встигнули прикластися до образу, і його залишили. Зловмисники, звичайно, цього не знали. Через чотири дні секретар храму Галина Плюта наткнулася на поліетиленовий мішок для сміття, де лежала стародавня лампада й записка: «По проханню повертаємо лампаду, щоб горіла». Настоятель звернув увагу на красномовне останнє слово й благословив виносити на ніч чудотворну ікону із храму. Про це ніхто, крім декількох парафіян, не знав. А через два дні церкву спалили… Це зробили не місцеві жителі, адже в селі ніхто не користується сміттєвими пакетами. Та й вилити на підлогу 10 літрів солярки ніхто собі отут не дозволить: кожний літр на вагу золота.

Місцеві жителі вирішили, що згорілу церкву, яка була в житловому будинку, відновлювати не будуть. Постановили влаштувати церкву в колишньому архієпископському будинку. У селі дотепер зберігся будинок Костянтина Стрельбицького, де зупинявся його син Преосвященний Модест. У цьому будинку розташовувалася контора колгоспу, а потім будинок був переданий православній громаді села. До пожежі там планували створити православне сестринство…

Поруч із чудотворним образом стоїть його точна копія, що раніше належала Преосвященному Модесту, на якій, на відміну від оригіналу, очі Божої Матері залишилися закритими.