Чим сповідь відрізняється від покаяння — свящ. Володимир Пучков

Покаяння – це не благодать в обмін на зусилля, не прощення через словесне визнання себе грішником і не вирішення психологічних проблем. Так що ж таке – покаяння?

Покаяння – найбільш знайоме і, якщо так можна висловитися, звичне таїнство. На відміну від Хрещення і Миропомазання воно може відбуватися багато разів, на відміну від Євхаристії вимагає менше напруженої підготовки, а на відміну він Єлеопомазання не припускає стану, який міг би бути не властивий людині протягом довгого часу.

Але в той же час, як і будь-яке інше таїнство, Покаяння – це зовсім не благодать в обмін на зусилля, не прощення через словесне визнання себе грішником і не засіб вирішення психологічних проблем.

Таїнство Покаяння зародилося в Давній Церкві як таїнство примирення. Тут важливо зазначити, що властиве багатьом сьогоднішнім християнам розуміння гріха як злочинного діяння проти Бога і Його Закону, Давній Церкві властиво не було. Таїнством прощення гріхів вважалося, перш за все, Хрещення. Хрестилися в ту пору, переважно, дорослі люди, які зважилися на цей крок не спонтанно, а обдумано і серйозно. Проходили тривалу (від року і довше) підготовку, знали, що вступають в спільність тих, кого за віру женуть і кого життя по вірі ставить поза законом.

Властиве багатьом сьогоднішнім християнам розуміння гріха як злочинного діяння проти Бога і Його Закону, Давній Церкві властиво не було. Таїнством прощення гріхів вважалося, перш за все, Хрещення.

Той, хто хрестився, твердо знав: в житті після Хрещення не повинно бути місця гріху. Той, хто обіцяє, за словом апостола Богу добре сумління, повинен бути вірним своєму вибору. У цих умовах Таїнство покаяння служило не для щотижневого вибачення дрібних гріхів кожного дня, а для відновлення тих, хто відпав гріхом в єдності з Церквою.

Саме уявлення Давньої Церкви про гріх було в корені відмінно від звичного нам. Гріх не сприймався як одиничне або систематичне переступання Закону Божого. Церква бачила в гріху, перш за все, відчуження людини від Бога. Позбавлення людиною себе благодатного життя в Бозі.

Цілком зрозуміло, що в подібному осмисленні гріха акцент робився не на конкретні вчинки, а на гріх як на явище, присутнє або, навпаки, відсутнє в житті людини. Той хто скоїв гріх сприймався як відпалий від церковної єдності. Його покаяння не могло бути сприйняте як одномоментна дія. Той, хто віджчужив себе від спілкування Церкви, той, хто згрішив втрачав можливість участі в Євхаристії і навіть предстояння разом з вірними. Зовнішнім чином покаяння ставало сходження: від предстояння поза зборами до стояння спочатку окремо від вірних, потім спільно з ними і, нарешті, до спільної участі в Євхаристії. Очевидно, що цей процес був далеко не швидким, покаяння займало тривалий час і те, що ми зараз називаємо сповіддю, лише вінчало цей процес.

Той, хто скоїв гріх, сприймався як відпалий від церковної єдності. Його покаяння не могло бути сприйняте як одномоментна дія. Той, хто відчужив себе від спілкування Церкви, той, хто згрішив втрачав можливість участі в Євхаристії і навіть предстояння разом з вірними.

До нашого часу багато що змінилося. І, що найгірше, змінилося розуміння гріха. Від його суті – бар’єру між Богом і людиною, відчуження людини від благодатного життя в Бозі, це розуміння пішло далеко в сторону – в гріху стали бачити банальне порушення заповідей.

Мало хто з сучасних священиків не стикався з потворним явищем: не в міру ревний прихожанин сповідається ввечері, напередодні Літургії, потім вранці, спочатку Літургії або перед нею. Однак і цього йому мало, він прагне потрапити на сповідь ще й ближче до кінця Літургії, щоб, як він думає, максимально очистити душу перед тим, як причаститися…

Але хіба можливо приступити до Христової Чаші чистим? Чи не цей самий прихожанин наступну свою сповідь почне з гріхів, скоєних, нехай навіть подумки, безпосередньо біля самої Чаші? Чи не його, вибачте на слові, «духовне життя», самовідданий, виснажливий, нескінченний біг на місці, де роками не змінюється не тільки жоден з регулярно викладених гріхів, ні навіть порядок, в якому ці гріхи називаються?

Чому так? Тому, що справжнє покаяння, з усвідомленням гріха як прірви між людиною і Богом, зі спрагою возз’єднання з Богом в Його благодаті життя, з готовністю до повної переміни способу життя, підміняється примітивною інтроспекцією чистюлі: максимально вичистити душу до певного моменту і все. І неважливо, що процес вишукування і вичищення жодною мірою не стосується глибин душі, що ніякої серйозної зміни, по суті, не відбувається, що по закінченні зазначеного моменту знову почнеться накопичення все тих же гріхів… сповідь перетворюється в самодостатній, одномоментний акт, повністю підміняє собою покаяння і, при цьому, абсолютно чужа йому.

Справжнє покаяння, з усвідомленням гріха як прірви між людиною і Богом, зі спрагою возз’єднання з Богом в Його благодаті життя, з готовністю до повної переміни способу життя, підміняється примітивною інтроспекцією чистюлі: максимально вичистити душу до певного моменту і все.

Інша сучасна біда – перетворення сповіді в засіб вирішення психологічних проблем. Якщо умовний «чистюля» зайнятий тільки тим, щоб назвати якомога більше гріхів, то людина, яка прийшла на сповідь з бажанням вирішити проблеми, про гріхи може взагалі не думати. У неї напоготові цілий перелік проблем: зовнішніх, проблем у відносинах, душевних і будь-яке сказане священиком слово народжує у нього масу питань. Власне, він і сприймає сповідь як спробу розв’язати складний морський вузол з переживань, питань і проблем. Він готовий присвятити цьому скільки завгодно часу, але, разом з тим, абсолютно не готовий до якої б то не було дії, якщо цю дію не зробить за нього священик. Оскільки єдина зміна, яку готовий такий «каючий», це зміна без його участі, то вживати тут слово «покаяння» абсолютно зайве.

Для того, щоб покаяння не вихолощувалося, не зводилося до механічного перерахування гріхів, щоб не підмінялося псевдодуховною «психотерапією», нам, перш за все, необхідно повернутися до початкового, справді церковного, розуміння гріха.

Гріх – це завжди акт спротиву Богові. Грішачи, ми позбавляємося участі в тому божественному «житті з надлишком», яке дарована нам Христом. Позбавлення це відбувається з двох причин.

Гріх – це свідома відмова від життя, вибір на користь смерті і тління.

По-перше, той, хто противиться Богу не може перебувати в єдності з Ним. По-друге, Бог – Джерело життя для всього створеного. І протиставляючи себе Йому, ми відгороджуємося від Того, Хто дав нам життя і підтримує в нас життєві сили. Отже, гріх – це свідома відмова від життя, вибір на користь смерті і тління. Саме таким розумінням гріха пройняті молитвослів’я Великого посту. Про покаяння як про подолання гріха саме в цьому сенсі говорить давня аскетична традиція.

Усвідомлення глибини власного відчуження від Бога і жага возз’єднання з Ним покладають початок покаяння. У цьому процесі присутні і самопримус, і стриманість, і терпіння, і міркування, і віра. Вінчає процес те, що ми звикли називати зміною розуму – повне переосмислення ставлення до гріха, коли звичне стає ненависним, виправдане – неприйнятним, улюблене – противним. Здійсненню цього внутрішнього таїнства служить таїнство церковне, що складається з молитов, сповідання і дозволу.

Сповідь постійно супроводжує покаянне перетворення душі, сповіддю підводиться його підсумок, в сповіді ж той, хто кається і отримує дозвіл, що свідчить про його поновлення на гідність християнина, про його возз’єднання з Церквою, про його причетність життя в Бозі.

Читайте також: Вінницька єпархія представлена в усіх “меседжерах”, Facebook та Youtube (+посилання)